зустрічати гуртки селян з осликами. Ішли і поєдинчі постаті з кошами ярини, овочів, квітів… Але дівчині хотілось бачити в них прихованих під сільською одежею стародавніх християн, повертаючих з катакомб!..
Без сумніву, так, розпорошені й малими гуртками, ішли й вони… І скільки було між ними безправних рабів, які там, в катакомбах, лише на хвилину почували себе людьми серед людей, братами, такими ж, як і інші «свободні» люди, й тужили по справедливості на світі, по рівності всіх, по свободі, волі серед вільних!..
Он там, коло старовинного водограю, двоє дівчат кроплять квіти у своїх кошиках… Певно так, як та дівчина, загорнена до великої білої хустки, виглядала тіточчина патронка, св. Агнеса215, коли по дорозі з катакомб затримувалась, щоб поговорити зі своєю молошною сестрою, сільською дівчиною св. Емеренціаною, коли та приходила до міста…
Повіз затримався. Вступили до вогкої пітьми катакомб. Тепер Естрельїта зрозуміла, чому Рим – Вічне місто. Вічне не вічностю своїх будівель, але вічних, не в’янучих згадок та образів тих далеких часів, які відживають в уяві того, хто, входючи сюди, несе власне серце, як світло катакомбового «ліхтаря» – «lucern’и»216, який оживлює той давноминулий світ…
Коли ж потім перед вівтарем з’явилась висока й струнка постать вуйка Еугеніо у білому орнаті217, Естрельїті здалось, що і його обгортає ясне світло минулого.
Немов з глибини віків лунали тихі латинські слова служби Божої. Вони були відгуком слів Петрових, що жили вічноприсутні тут. Естрельїта відчула: доки ці латинські слова в’язатимуть її з героїчним минулим, вона ніде і ніколи не буде самітня. Це – мова її далеких, дуже далеких предків… Але треба бути латинської крови, щоб відчувати це… тому стільки народів ніколи не зможуть зрозуміти, мати за «свою», «рідну», цю «латинську віру»… Вертаючи додому у повозі, сказала про це вуйкові.
Еугеніо міцно стиснув дитячу ручку.
– Справно відчула, mi alma218.
І за хвильку тихо додав:
– Коли життя розділить нас, будемо далеко один від одного, знай, знайдеш мене завжди, коли прийдеш ранком на першу службу Божу. Доки житиму – вона буде завжди молитвою за тебе.
Більш до самого дому не промовили ні слова. Естрельїта притулилась голівкою до вуйка. А він притис її до себе. Йому здавалось, що тримає в руці ясний вогник дитячої душі, як тримали ліхтарі-lucerna ті, що ішли лабіринтом катакомб…
При від’їзді з Рима гурток подорожніх збільшився: Еугеніо їхав з ними до Бурґоса. Малій мандрівниці здавалось, що вона жиє у казці. І, як казкова принцеса, що довго-довго спала зачарованим сном, тільки тепер прокидається, щоб жити справжнім життям…
Бабунин старий похмурий дім, баба Северина, Маруся – на все це тепер ледве пам’ятала. Немов все те бачила у сні або чула, як розповідають про те казку! Все це не було життя правдиве, живе. Була це казка!.. Дуже сумна казка…
З усміхом згадувала про недавню аахенську пригоду. І це мусило бути! У казці завжди є якийсь лихий «orge»219. І от зустрінула його, побачила