живі люде.
А й ті люде, що жили у бабуниному домі, були такі інші від решти світу! Були це колишні бабунині товаришки з молодих літ, нині самітні старі панни чи бездітні вдови, які не мали більш нікого на світі. Тож «Борковська пані-дідичка» приняла їх «на досмертя» до свого дому. Місця в ньому було досить, жити з чого – також не бракувало. Тож не дуже оглядалися на те, скільки осіб сідає до столу.
Був це «світ западаючий», вмираючий, у якому не було місця дитині – новому майбутньому життю…
Найбільш тішило Естрельїту, що здихалась своєї виховательки mademoiselle Hortense, яка від ранку й до вечера нагадувала дитині, «чого не слід робити». Ще й вночі будила пильна вихователька свою вихованку, привчаючи її «спати слушно», не скорченою, щоб «тіло могло вільно розвиватися». Бігати дитині було заборонено. Тупотіння дитячих ноженят турбувало хвору бабуню та її старих приятельок, серед яких завжди була якась недужа. Тому завжди говорилося про пригрівки, «декокти»179, лікувальне зілля, якщо не читалося вголос якусь старовинну книжку, між тим як все товариство, сидючи коло столу, пильно вишивало «гобелени» або «по тюлю», в’язало чи робило якусь іншу забарну – й непотрібну – «ручну працю». Був це старий поміщицький світ, який вмирав. Нині в кляшторі Естрельїта цілими днями могла бігати в великому саді, могла сміятись, голосно співати, гратись. І який же був він гарний, повний квітів, цей монастирський сад! Такий радісний, такий неподібний до її «дитячої кімнати» у бабуні! Кімната, яка нагадувала більш келію Савонароли180, як дитячий покій, з тяжким дубовим столом без убрусу, великим образом «Семиболісної» Святої Діви та полицями образкових книжок, якими mademoiselle Hortense бавила свою вихованку та вчила по образках чужій мові.
Правда, були в покої й полиці забавок. Але що робити з опукою181, якої не вільно кидати? Як гратися з механічними звірятками, коли їх не можна «пускати», бо це робить галас, неприємний mademoiselle Hortense?
Бавитись ляльками було Естрельїті заборонено, так само як гратись з «начинням», яке так люблять малі дівчатка.
Ці забавки могли б «пробудити в дитині родинні інстинкти». А їх Естрельїта не повинна була мати, бо бабуня твердо вирішила – немовби цілком забула про еспанського вуйка-опікуна, – що дівчина, як доросте, стане черницею.
– Чернеча регула182 – єдиний приятель того, хто не має нікого на світі! – казала бабуня.
– Матері дитина не має. Батько її вирікся. Я – довго вже не буду на цьому світі. Най же ліпше дитина не зазнає ані зрадливих радощів світу, ані його пекучих болістей. Най іде до кляштору. Там знайде принаймні тривалий мир та спокій за кляшторною стіною.
Дівчинку в бабуниному домі доглядали, навчали, виховували, дбали, щоб була здоровою. Естрельїта мала все, крім вільного повітря та сердечного тепла. Мала все, за що можна заплатити… Єдиний явний промінь сердечности знаходила, коли їй щастило вирватись з «панського будинку» й втікти до баби Северини, що доглядала дріб у маєтку.
Там