травниками, під великими платанами, було завжди повно птахів і дітей. Дітей німецьких, звичайно, що трохи здивувало Естрельїту. Бо вона собі уявляла, що Aix la Chagle – французьке місто. А тим часом французького в ньому не було нічого. Так-таки рішучо нічого!
Діти грались веселим гуртом, дівчата й хлопці разом. А Естрельїта досі ще ніколи не бачила, як граються хлопці.
Діти бігали, скакали, кричали, сміялись на повний голос, і ніхто не забороняв їм цього, не спиняв, кажучи, що це – неслушно. Було дуже цікаво дивитись на таке не видане досі видовисько!
Спочатку діти запрошували до свого гурту й Естрельїту, яка самітньо сиділа на лавці. Але дівчинка не приставала до них. Гратись, як вони, вона не вміла. Ну, й соромилась так бігати та кричати «на вулиці»…
Вона зауважила, що в певну годину гра разом спинялась. Діти збирались до гурту, радили свою раду, а потім шикувалися, немов вояки, з боків доріжки. Лише хтось один з китицею чував207 при вході до парку.
Щойно це сталось, об’являвся молодий німецький старшина зі світлими вусами. Часами при ньому бував один, часами двох інших старшин.
Хлопець чи дівчина з ґречним поклоном подавали тому, зі світлими вусами, «китичку». Він брав квіти, салютовав дітям по-військовому й ішов далі. Часами спинявся, говорив з дітьми, а тоді вже ішов далі.
Був це кайзер Вільгельм II208, що лікував в Аахені свою немічну руку, той Вільгельм, про якого Естрельїта чула в кляшторі, що то – «страшна людина», яка радо б загарбала увесь світ. Одного дня до Естрельїти підійшла справжня організована «депутація» від паркових дітей й звернулась з промовою.
Ти, мовляв, з нами не граєшся, бо, мабуть, хвора. Однак вважаємо, що й ти належиш до нашого гурту, бо ходиш до нашого парку. Тому ми вирішили, що й ти маєш право привітати кайзера. Сьогодня китичку подаєш ти!
Естрельїтина рука похолодніла. Забула всі німецькі слова, яким вчили також в кляшторі. Влучивши хвилю, коли діти відійшли від неї, вона лишила китичку на лавці, а сама майнула що було сили з парку додому. На другий день обминула парк. Але її нагнало кілька хлопчаків, а з парку бігла ціла отара дітей. Враз оточили її, вхопили за руки, за плечі й швидко та голосно почали дорікати.
В кляшторі вчили також і німецької мови, бо вважали, що «мову ворогів» треба вміти ще ліпше, як «мову приятелів».
Але діти цокотіли так швидко, вживали, певно, виразів суто народніх, тож більш з тону та рухів, як зі слів, зрозуміла, що то були обурені докори. І хто знає? Чи не послідує за ними й штурханець?
Раптом обурений хор замовк. Біля Естрельїти стояв кайзер. Того дня ніхто не подав йому китички. А чому – діти детально і без найменшої незручності висвітлили йому й розповіли про вчорашню пригоду.
– Чому ж ти не схотіла подати мені китичку? – з цікавістю звернувся до Естрельїти кайзер. Вона зніяковіла. Що мала йому відповісти? Але кайзер, сам про те не знаючи, допоміг їй.
– Чи ж ти не любиш свого кайзера? Звідки ти?
– З Франції… – й Естрельїта назвала свій гасконський кляштор. – Ми там кайзера не маємо, – відповіла з гідністю. Прецінь