Їх в’яже тверде переконання, що кожний з них має свою гідність, властиву його стану, і нічим не гіршу за іншу.
Коли еспанський селянин хоче висловити поняття «людина», він говорить: «християнин!» – «один християнин з нашого села», «…бачили його християне…».
Вираз цей витворився, певно, ще за маврських часів, щоб підкреслити, що то – «свої люде», а не чужинці-маври.
Естрельїту порівнювали зі старими портретами, шукали подібностей то з тим, то з іншим членом роду.
І дівчинка довідувалась, ким була «зеленоока» прапрабабуня Інес де Кастро222, ким вчена донья Ізідра223, «доктор університету Алькала де Хенарес»224… прапрадід дон Фернандо225, канонізований святий і т. д.
Тіточка Інес постановила:
– Закінчивши школу, Естрельїта лишиться у нас. До жодного кляштору не піде!
Вуйко-священник згоджувався. Не примовлявся за чернечий габіт226 для племінниці.
Помалу дівчинка знайомилась і з Бурґосом. Клячала у соборі перед статуєю Христа, що морські хвилі принесли невідомо звідки до Біскайської затоки, а звідти перевезено її до Бурґоса.
Ходила на службу Божу до Сант-Агуеди227, де в каплиці Діви Марії мав щодня свою месу вуйко Еугеніо.
Любувалась статуєю Сіда в кінці «paseo»228, перед аркою св. Марії. Слухала історичних оповідань вуйка-падре або численних легенд, що жили в пам’яті Хосефи, як кажани у старих руїнах.
Бурґос жив пестрим несмертельним життям. Коли в соборі лунав дивний голос дерев’яного автомата «Papa moscas»229, що віддзвонював години, нагадуючи людям, що час повертати до праці по закінченню молитви, Хосефа згадувала про «Безіменну красуню» й відмовляла за неї молитву.
– Давно це було, mi alma!230 – зідхала стара, вертаючи з Естрельїтою додому. – Ще за дона Енріко III231!.. До костелу Сан-Педро де Карденья – от як ми з тобою до Сант-Агуеда, – щодня приходила молоденька дівчина. Приносила щодня квіти на Сідову могилу й молилась коло неї. А така красуня була – як у пісні співаємо, що «король тільки глянув й враз закохався».
Глянув король – таки дон Енріко! – глянула й красуня. Не промовили ані слова. Але доля сказала своє слово.
На другий день король прийшов раніш. Вирішив сказати дівчині-красуні, хто він є та запитати її, чи схоче розділити з ним трон? Але скільки не чекав – дівчина не прийшла. І більш у Сан-Педро не об’явилась. Зникла, як сон. Розвіялась, як мрія. Марно шукав її король. Не міг довідатись навіть її наймення. Щоб розігнати тугу-журу, став король полювати. І от, гонючи звіра, відбився лише з кількома псами від своїх дворян та й заблукав у горах, вкритих дикими хащами.
В ущелині напали на нього вовки. Аж шість їх було, здоровезних вовцюг, напрочуд сильних та великих. Псів в одну мить розірвали. Певно, подолали б й мисливця. Аж раптом щось як не загукає, як не завищить! Та ж таким несамовитим голосом, що