ти її цьому навчив? – і відповів: – Безжурне, ясне світло живе в серці людини і воно – сильніше за Мойру.
А тепер Еугеніо додав:
– Це – усміх життя, Естрельїто! Життя невміруще і сильніше за смерть, за Мойру.
Естрельїта дивилась на великі ніші довкола вівтаря, на бронзові постаті255 в них.
– Праворуч – вказував патер Естебан, – Карлос V256 з дружиною257 та інфантом258. Ліворуч – Феліпе II з жінками, яких всіх пережив, та сином доном Карлосом259, оспіваним Шілером260. В дійсності цей дон Карлос не мав в собі нічого ані поетичного, ані принадного, ані романтичного. Був це слабий розумом, хворий на падучу неміч-каліка з нахилом до безсенсовної жорстокості. За дитячі роки бавився тим, що мучив звірят. Як виріс – мучив тих, кого нещаслива доля віддала до його рук…
Відвідали кімнату з вікном на вівтар храму, де протягом 54 днів конав Феліпе II, доки милосердна смерть не припинила його страждань.
– А хвороба, дійсно, була страшна, – висвітлював патер Естебан. – В живому тілі Феліпе II об’явились міріади гробаків, які все множились й пожирали тіло безміцного проти них «володаря», який хотів «володіти світом» й пишався тим, що «сонце ніколи не заходить над його володіннями»… Тогочасні лікарі казали, що та хвороба була завезена з дарами з Південної Америки. Саме з цієї частини Феліпових володінь, де сонце світило, коли заходило в Еспанії… Є там такі комахи, які відкладають свої яєчка людині під нігті. З яєчок вилуплюються гробаки, які, ще не будучи вповні розвиненими комахами, мають здібність вже відкладати нові яєчка. Знищити їх – принаймні в ті часи – не знали жодного способу. І людина гинула в страшних муках, заживо з’їдена гробаками… Але досить цих похмурих згадок на минуле! – закінчив висвітлення патер Естебан й попровадив своїх гостей до бібліотеки – величезної й з дивною особливістю: книжки, які рідко вживались, були поставлені на полицях не так, як звичайно становлять їх у бібліотеках, але золоченим обрізом сторінок до глядача так, що творили золоту, суцільну площину. Але що справді зачарувало Естрельїту, це був так званий «бузковий сад». В дійсності – цілий гай, розлогий парк з самих бузків. Цілі алеї, боскети261 різнобаревних бузків. Від темного, аж з пурпуровим відтінком, й до блідого, ледве рожевого й чисто-білого. Була це чарівна казка, повна свіжості і аромату ніжного й радісного, як весна, як молодість…
На тринадцятому році Естрельїтиного життя тітчина родина мусила перенестися до Андалузії. У тіточки Інес починалась туберкулоза. Лишатись в Бурґосі було неможливо: його гострі, безсніжні зими з ледовим вітром напевно б знищили хвору. Також мусили уникати Мадріда з його зрадним вітром, що «свічку не згасить, але людину вб’є».
Дон Лоренсо володів прекрасним комфортабельним домом в Севільї та сільським житлом з різноманітними пасовиськами в Андалузії, не дуже