прикрашала вежу над брамою. В розі – великий «tocador», туалет-комод з великою кількістю різних ящиків та ящичків, але настільки низький, що можна було зачісуватись, сидючи перед ним, дивлючись у дзеркало в різьбленій горіховій рамі, яке стояло на туалеті. Коло одного з вікон – велике крісло з шовковими подушками та низенькою лавочкою під ноги. Це було все умебльовання. А що кімната була велика, то виглядала майже порожньою. Естрельїті дісталась подібна ж кімната, тільки з одною скринею.
Дівчині незвичайно сподобалось нове житло. Їй, що виросла в кляшторі, оточена завжди товаришками та черницями, здавалося нині, що вона вільна, як птах, якому відчинили клітку й дали можливість ширяти в безмежних просторах, яким не видко краю.
Помиляються-бо ті, хто думає, що в кляшторі панує самітність. Навпаки, в кляшторі людина ніколи не буває самітня. Завжди оточує її товариство все тих самих осіб – день що день, з якими вона мусить жити, мусить зустрічатись. До того ж весь цей кляшторний день, все кляшторне життя поділене на певно встановлені, незмінні години. Молитва, праця, відпочинок, їжа, сон – все іде вічно незмінною чергою, день як день, місяць що місяць, рік що рік… На власну ініціативу, власне бажання – місця нема. Людина там живе під вічним доглядом. Тепер Естрельїті здавалось, що в світі не існує жодних меж. Навколо лише безмежний простір, не обмежена нічим свобода… найкраща, найліпша річ на світі!
Природа, яка оточувала Естрельїту, не мала в собі так званої «романтичної краси». Зі всіх сторін простиралась лиш безкрая далечінь – простори океану та пасовиськ…
Хто не жив коло моря, не може собі уявити безперестанну мінливість барв. Ніколи не бувають вони однакові двічі. На все життя віднесла Естрельїта з caserio de la Soledad цю любов до барв та до просторів. І потім, коли побачила ліси, ніколи не могла зрозуміти їхню красу. В лісі було їй завжди немовби тісно. Щось давило і гнітило її в лісі. У дівчини було лише одно бажання: лишитись тут назавжди…
Не нудились також і дон Лоренсо з Інес. Були молоді, щасливі. І раптом побачили щось нове, щось, про що раніш ніколи не думали: працю! Звичайну фізичну працю, яку роблять руками, яка заповнювала цілі дні, місяці і знов відновлялась і повторювалась, як відновлюються і повторюються пори року.
Господарство на хуторі не було занедбано тому, що господар там не жив. Навпаки, люде які ніколи цього господаря не бачили, звикли ставитись до господарства як до своєї власності. І дбали про неї, бо вона годувала їх.
Коли Інес і Лоренсо запали до цього працьовитого гуртка, було їм ніяково лише дивитись на чужу працю. Схотілось і самим прикласти свої молоді сили, здібности, знання, щоб зробити цю працю зручнішою, удосконалити, облегчити її.
Ввечері, по обіді283, коли зі столу було прибрано, дехто ішов спати, інші ж лишались ще трохи посидіти, поговорити про біжні річі. Дехто з жіноцтва брався за веретено. І Естрельїта з Інес також навчились прясти. Була це нова радість: слухати під дзюрчання веретен сільських пісень або оповідань, старих легенд, переказів