другий «океан»: розлогі пасовиська, скільки сягало око. Ніде ані ознаки іншого людського життя чи дерева. Тільки безкрає море трави…
Коли мегаловий271 згук дзвону збудив тишу, у замкненому дворі загавкали пси, закудкудакали кури, сердито озвалися індики та сполошено закричали павичі й пантарки272. Потім почулися діточі викрики. Нарешті у заґратованому віконці брами з’явилась голова.
– Таж ми не чужі подорожні, а власники цієї оселі й приїхали до себе! – пояснив дон Лоренсо віддвірному, який замість питання повідомив лише, що, мовляв, чужих подорожніх на ночівку не приймають, бо панства нема дома. «Con Dios, caballeros273!»…
Однак висвітлення дона Лоренса було, очевидно, не досить переконуюче, бо брама не відчинилась. За хвилину у віконці об’явилась інша голова, вже літньої людини, яка назвала себе домосправцем, майордомо Педро Хілем. І тільки переконавшись, що приїхав дійсно власник оселі, обережний майордомо впустив подорожніх, перепрошуючи, що не приправився до приняття, бо не було жодного повідомлення про приїзд пана, а вже більш як двадцять літ жодний власник не голосився і не відвідував «самоту святої Діви».
– Нас тут всього десять чоловік, не рахуючи жіноцтва і дітей, тому не відчиняємо гостям, які з’являються цілою караваною! – висвітлював домосправець Педро Хіль свою обережність, вказуючи рухом голови на шість мулів з вантажем, які слідували за двома повозами.
І на запитання дона Лоренса, чи тут небезпечно, знизав плечима:
– Хто ж це може знати? За мою пам’ять, хвалити Бога та св. Діву de la Soledad, ще нічого лихого не сталося. А я же тут більш як тридцять літ. Від батька свого – най відпочиває в спокою! – також нічого такого не чув. Наша родина вже, мабуть, більш як сто літ тут за домосправців… від діда-прадіда! Ну, але обережність ніколи не заважає!
Дон Лоренсо всміхнувся:
– Найліпша обережність – це відвага!
Домосправцеві, видко, сподобалась ця сентенція.
– Відваги нам не бракує, – всміхнувся й він. – Але може забракнути зброї, ну і рук, які нею володіють.
Принесено ключі, відчинено долішній поверх, у якому давно ніхто не жив.
Педро Хіль провів приїжджих цілою анфіладою великих порожніх кімнат.
В деяких замість меблів було насипано купи збіжжя, квасолі. В інших зложено пальмове сухе листя та очерет на плетіння мат274 та кошиків. На стінах, замість образів, висіли цілі жмути сухої червоної паприки та сріблясто-білого часнику.
Вступили до другого поверху, вікна якого виходили на океан.
Еспанці взагалі не знають переповнених меблями покоїв, які так часто можна бачити скрізь, в інших краях Европи. Можливо, що це спадщина по маврах, які прикрашали свої житла переважно співучими водограями, баревними орнаментами, килимами та квітами. Можливо, що це – вплив підсоння. І що це літня спека вимагає головно прохолоди, повітря та вільного простору.
Але тут меблів було справді мало. Лише саме необхідне. В їдальні стояв довжелезний горіховий стіл на різьблених ногах, креденс275 та довкола