Феліпе II» летів сторч головою й розтягався на піску доріжки, сміючись на ціле горло. Але «Феліпе ІІ» мав гніватись на нечемну принцесу й мусив її ув’язнити в альтанці. Відбувалося це «ув’язнення» дуже весело і зі сміхом. Але не тривало довго, бо малий Альфонсо нудився без товаришки.
– Виходь вже! – кликав за хвилину приятельку. – Ти вже не принцеса Еболі! Будеш Ізабелею247, а я – Фернандо, й будемо боювати з маврами та брати від них Гранаду.
З «Гранадою» б ще дали собі раду: в садах було досить альтанок! Але як «брати» місто, яке ніхто не боронить? До того ж, як не вигадували, але не могли вигадати нічого, щоб могло зображати маврів. Якби ж була в садах кропива чи хоч будяки, то можна було б їх рубати. Але рубати іриси, троянди чи лілеї? На це рука не підносилась! Обом це видавалося великою «barbaridad» – варварством… Тому гру міняли. Альфонсо казав привести осідланого коника. Естрельїта сідала на нього. Була прецінь Ізабелею, але не в той мент, коли ця бойовна королева брала Гранаду, але коли «дон Енріко248, її брат, помирившись з сестрою, провадив її коня за узду при її від’їзді до Сеговії249», як про те розповідали підручники історії. Звичайно, цю «історичну урочистість» треба було відзначити у видимий спосіб. А що двір був в Аранхуесі навесні, то «Енріко з Ізабелею» бігли на грядки полуниць – тих прославлених «аранхуезьких полуниць», яким «нема рівних на світі». Але цей незрівнянний смак набували прославлені полуниці тоді, коли діти їх вибирали з грядок і їли «з руки», а не з кришталевих тарілочок. По цій «урочистості» мили собі руки у водограях, що також не дуже схвалювалось вихователями, й вимахували мокрими руками у повітрі, як бачили, що роблять так садівники, ополоскуючи собі руки по праці.
Було це справді дивовижно, що тета Касільда ніколи про це не довідалась. Інакше не допустила б ніколи більш Естрельїту до гри з доном Альфонсом.
Так минали для Альфонса та Естрельїти «щасливі дні Аранхуеса»…
Про Ескоріал250 Естрельїта, звичайно, чула, читала, вчила й бачила його на старих дереворитах251. Але коли побачила його справді – гадала, що бачить привид, казку, яка раптом стала дійсністю, або страшний сон, як ті, що сняться людині, коли буває хвора.
Величезний замок – скорше ціле містечко, як замок, – встав перед Естрельїтиними очима, немовби виріс з землі – граніт з граніту – похмурий, суворий, як житло чародія, викликане до життя не працею людських рук, але таємним могутнім закляттям.
Нині не жило в ньому, як за старі часи, «сотки ченців, як королі, а король, як чернець», як писали про те старі літописи. Губляться в ньому ті кілька десятків ченців, що працюють в його архівах, та вояки і служба, що «охороняють» його. Нині є це лише величезна гробниця. Гробниця не тільки королівських гробів, але й бувалої слави й пихи.
Колосальна кам’яна постать св. Лаврентія252, спершись на позолочений бронзовий рошт253, дивиться кам’яним зором в далечінь, немов виглядаючи, чи не іде похоронний провід з розпущеними