чекають на тебе.
Вони.
Рутине лице набуло жовтуватого відтінку.
– Бляха! – Затишна ментальна бульбашка, в якій дівчина ховалася впродовж п’ятигодинної медитації на Пагорбі Слави, несподівано луснула.
– Чому ти його так боїшся?
– Бо останнім часом він поводиться так, начеб єдина мета його існування – зіпсувати мені життя!
– Не треба так.
– Мені жопа!
– Мама знає, що робить.
– Ніфіга вона не знає! – Рута боролася з бажанням висмикнути навушники з вух, викинути телефон і чкурнути геть; з рота аж слина летіла. – Дарма я їй зізналася! І тобі не треба було розказувати!
– Охолонь. – Інді стримувалася. – Я на твоєму боці.
– Ти не розумієш, – заливаючись багрянцем, цідила Рута. – Ти вже три роки тут не живеш. Вони ненавидять мене. Обоє!
– Не мели дурниць! Особливо про маму. В її бажанні бачити тебе лікаркою немає нічого поганого. Вона за тебе горою стоїть.
– Це ти не мели дурниць! Ти не бачила її обличчя вчора. Вона навіть не накричала на мене, бо їй начхати. Уявляєш? – фрази накладались одна на одну. – Я розчарувала її, Інді, не виправдала сподівань, і тепер вона думає, що я зовсім якась нетямуща, не варта навіть того, щоб на мене голос підвищувати!
– Вони тобі не вороги. Ми сім’я. І ми повинні діяти як сім’я, розрулити це все разом. Сама ти не впораєшся.
Рутині очі спалахнули металевим світлом.
– Ну звісно, не впораюся! Я ж не знаю, що мені робити з моїм життям, а ви всі такі розумні та правильні!
Інді набридло їхнє пустопорожнє перегиркування, і вона втомлено промовила:
– Мені жаль, що я не можу бути поряд.
Рутине обличчя загострилося, вона вся напружилася, ніби очікувала на доторк розпеченого металу, а потім ураз поникла.
– Бляха, Інді… – Плечі опустилися, на очах проступили сльози. – Я так сумую…
– Я теж. – Інді безпорадно зітхнула. – Вибач. Якби могла, я приїхала б.
Рута шморгнула. Довго мовчала перед тим, як озватися.
– Усе нормально. Складай екзамен, я розберуся.
15
По-справжньому хмаритися почало відразу після полудня, і за хвилину до п’ятої, коли Рута повернулася додому, на небі майже не залишалося просвітів. Тільки над самим горизонтом у покошланих, набряклих вологою хмарах зяяла вузька розколина, забарвлена у пурпуровий і золотавий кольори.
Роззувшись, дівчина безшумно пройшла коридором і зупинилася на порозі зали.
Батьки чекали на неї. Григір, склавши руки на грудях, застиг упівоберта біля вікна. Вочевидь, щойно повернувся з роботи, бо й досі був у шерстяних штанах і світло-блакитній сорочці. Хоча він і не був гладким, округлий живіт перевалювався через туго затягнутий пояс – завдяки мутнуватому світлу, що прорізалося крізь хмари, це особливо впадало в очі.
Рута окинула поглядом його згорблену постать і на мить відчула щось схоже на жаль. Батько здавався сумним і цілковито розбитим. Дівчина раптом осягнула, на що він перетворився за вісім років, які минули після смерті Дем’яна. Таке враження, ніби простір, що він займав, увесь цей час неухильно звужувався.