зчитую з його очей безпечність.
5
– Пообідаємо сьогодні разом? – пропонує Ксенія, зазирнувши до нашого кабінету рівно о 9-й. Авжеж, вона перевіряє, чи ми, бува, не спізнилися. (Вона завжди так робитиме, кожнісінького ранку.) Ні, не вдалося нас підловити, Коршаківно: ми прийшли на роботу вчасно. І це її тішить. Тому вона люб’язно вітається, а ще оцінює наші з Еллою наряди.
Якусь мить я думаю, що мені випадало працювати з різними дівчатами й жінками, але з такими, як Ксенія, стикаюся вперше: іще вчора вона грубо погрожувала нас звільнити, а сьогодні кличе посидіти разом в харчевні, що передбачає відвертості. Чи ні?
– Я, на жаль, не можу, в мене плани на обідню перерву, – каже Елла.
– Віро, тоді вдвох? – підморгує Коршак.
Я чомусь не можу відмовити.
– Добре, – погоджуюся.
Ресторан «Два півні» – і не ресторан зовсім. Тут самообслуговування, а замовлення не підносять, а подають просто з-за прилавків. Мені подобається, що можна роздивитися, які страви є в меню, як наїдок виглядає, і тільки тоді робити вибір. Не подобається, що офіціантка, чи прибиральниця або й посудомийниця, забирає тарілки зі столу, голосно брязкаючи, ще коли ти за ним сидиш. Але це буде наприкінці нашого обіду. А зараз перед Ксенією – буряковий салат і парова котлета з телятини. Мій вибір – червоний борщ, рис і відбивна зі свинини.
– Ненавиджу хліб з дитинства. – Ксенія дивиться на два житні шматки на моїй тарілці. – Бабка вічно заставляла доїдати куски, а бувало, й крихти примушувала змітати в долоню й кидати в рот. Фе! – кривиться. – Ще й товстієш від нього.
– А моя бабка померла з голоду, – навіщось брешу я чи не вперше в житті. Моя баба справді померла, і порівняно молодою, але не від голоду, а під час пологів, коли народжувала дванадцяту дитину, мою матір. У матері звідтоді – травма голови, вона часто забувається й поринає у свій світ, виходить із нього за днів три-чотири. З голоду якось ледь не вмерла я, немовлям, розказували сусіди, коли матері «зайшло» і вона не давала мені груді цілу добу. Батькової матері я не знала, як, загалом, і батька. Змалку чула від людей, що то якийсь заїжджий торгаш саморобним виноградним вином полакомився поп’яну на «больну Вольку», Ольку тобто, і «получилася» я. Він приїздив лише раз, коли мені виповнилося шістнадцять, привіз у подарунок лошицю Ксьошу, але я його ні бачити, ні чути тоді не хотіла. Хоча по-своєму любила.
– Моя би з голоду не вмерла, – реагує на мою брехню Ксенія. – Занадто дбайливу має доцю, мою маман тобто. Але ладно, зараз не про це… Аліна тебе хвалила…
(Овва, ми перейшли на «ти»?)
– …з відділу продажів, Акуніна, дзвонила мені, тобто я їй дзвонила…
(Розпитувала? Перевіряла? Ну, звісно. Як же без цього.)
– Вона сказала, ти справляєшся швидко.
– Якби вона сказала, що якісно, мені було би приємніше, – щиро зізнаюся.
– Швидкість у нас цінують найперше.
– Я це зрозуміла. – Згадую, як ми з Еллою летіли на нараду з генеральним.
– Елла працює повільніше, – хитрує Коршаківна.
– У неї