– знову Ксенія. Вона тут головна, і всі мають це розуміти навіть на святкових збіговиськах.
Завітала до кухні й Карина Головата, обдарувала Еллу теплою усмішкою. (Я таки знаюся на людях?)
– А це – Аліна Акуніна. Мишка вискочила з нірки, – так представляє старша ейчарка адміністраторку відділу продажів.
То ось від кого я отримую щоденні паки листів, зауважую чергову молоденьку дівчину, хоча вона мало відповідає демонстративній презентабельності тутешніх «блискучих чілок». Вирізняється Аліна дещо невміло підібраним одягом: сама – вершкового зросту, а скомбінувала сильно контрастні кольори: білий верх, чорний низ. Тому її фігура виглядає розрізаною навпіл. Але це її не бентежить. Вона має інші поціновки, як і інтереси, висновую з напрочуд зрілого, як на її вік, погляду.
Елла каже, що кожен свій попередній день народження, шість років поспіль, вона святкувала з чоловіком десь на теплих островах, лазурових берегах, у подорожах по закордонах. І тільки цьогоріч вони лишилися вдома. Абиякий рік, підсумовує пазуриста кішка. Вона аж ніяк не святкує. Їй сумно і прикро бути в цей день серед нас.
Я згадую свої закордонні «мандри», свою Італію і свою Польщу. Завсідні духоту, пилюку, кухню, полуничні грядки, обпечені пальці, брудний посуд, тверде ліжко, незручні подушки, головний біль, зелені сни, абиякий мобільний зв’язок, бездушні розмови, самотність, розпач і втому, втому, втому…
– А скільки тобі виповнилося? – цікавиться в іменинниці Коршаківна.
Елла не відповідає, лише криво хмикає. Вона соромиться свого віку, бачу.
А я не соромлюся, думаю, ковтаючи нудне шампанське. Не люблю цього напою. А червоного вина не п’ю з дитинства (хі-хі). Через батька. Коли можна обирати, зостановлююся на коньякові. Але тут його пити не хочу: ще захмелію й почну верзти абищиці. Ліпше в пащу драконові самому не лізти.
– А ось і Нікіта Якович! – гучно зустрічає шефа головна ейчарка.
– Я ненадовго, – стишує емоції Ксенії білозубець. – Вас можна на хвилинку? – звертається до Елли.
Крук шаріється й ніяковіє. Але вони обоє виходять.
– Сучка, – раптово сичить Коршаківна. І всі це чують. – Вона тут не працюватиме, – погрожує.
І я розумію: Ксенія в Нікіту закохана.
– Віро, ти ж не перекажеш їй те, що почула? – шипить мені в обличчя.
– Якщо не треба, то не переказуватиму.
– Не треба, – відрізує. І, гордо походжаючи поміж дівчат, заявляє: – Я – з тих, хто завжди має те, що хоче й кого хоче. Ну… практично завжди, – каже стихша. – Вчіться, поки жива! – нервово регоче.
До мене підходить Карина Головата, запитує, як мені працюється на новому місці. Я відповідаю, що добре, бо так і є: в самій роботі ґанджів не вбачаю.
– Тільки трохи незвично, що мало ми всі між собою спілкуємося, – додаю. – Але з часом до цього звикну.
– Можете заходити до мене на чай, – дивує Карина. Помітивши, як я поглядом цілюся в бік Ксенії, вона шепоче: – А за неї не хвилюйтеся. Якщо шеф не захоче, вона вас не звільнить.
– Нікіта?
– Чому