столу колосальні тарелі рагу. Сто різновидів фруктів і тисяча цукерок на додачу – і це ще тільки початок! Закуски! Перші ложки гарячих страв!
Мія припустила вниз широким сходовим маршем, відчуваючи долонею гладеньку поверхню поруччя. Маленькі ніжки в капцях дріботіли сходинками. Колись їй наснився сон, що страшний чоловік штовхнув її під колеса підземного поїзда і їй відрізало ноги біля колін. Але сни були дурницями. Її ноги на місці – як нижче, так і вище колін, правда? Так! Так само як на місці дитина в її животі. Хлопчик, що хотів їстоньки. Він був голодний, і вона теж.
Від підніжжя сходів до високих подвійних дверей на дев’яносто футів тягнувся широкий коридор, вимощений чорним полірованим мармуром. Саме туди й поквапилася Мія. Вона бачила своє відображення, що пливло під нею, і електричний смолоскип, який горів у глибинах мармуру, як підводні вогні, проте не помітила чоловіка, котрий ішов за нею слідом, спускаючись широким вигином сходів у старих зношених чоботях. Замість придворного одягу він був убраний у злинялі джинси і картату сорочку. На його лівому боці висів револьвер з потертим руків’ям сандалового дерева, кобура була прив’язана сирицевим шнурком. Його обличчя було засмаглим, обвітреним й поораним зморшками, волосся – чорним, хоч і з проблисками сивини. Та найприкметнішими були його очі – блакитні, холодні, безжальні. Детта Волкер не боялася жодного чоловіка, навіть цього, проте ці снайперські очі змушували здригатися від страху навіть її.
Перед подвійними дверима відкрився вестибюль з підлогою з червоних і чорних мармурових квадратів. На стінах, обшитих дерев’яними панелями, висіли вицвілі портрети старих лордів і дам. Посередині стояла статуя з рожевого мармуру і хромованої сталі. Скидалося на те, що це мандрівний лицар, озброєний чимось на кшталт шестизарядного револьвера чи короткого меча, піднятого над головою. Хоча обличчя було майже позбавлене індивідуальних рис – скульптор лише злегка торкнувся його різцем – та Мія здогадувалася, хто це. Знала.
– Вітаю тебе, Артуре Ельд, – вона опустилася перед статуєю в низькому реверансі. – Благослови їжу, яку я збираюся прийняти, щоб підживитися. І підживити мого хлопчика. Доброго тобі вечора. – Вона не могла побажати йому довгих днів на землі, тому що його дні, як і дні всього роду Ельда, давно минули. Натомість Мія пучками пальців торкнулася своїх усміхнених уст і послала йому поцілунок. Продемонструвавши гарні манери, вона зайшла до обідньої зали.
Ця кімната була величезною – сімдесят ярдів завдовжки і сорок завширшки.
Уздовж обох стін сяяли сліпучі електричні смолоскипи в кришталевих плафонах. Сотні стільців стояли біля неозорого столу з залізного дерева, заставленого гарячими й холодними наїдками. Для кожного гостя було поставлено білу тарілку з витонченою синьою облямівкою – особливу тарілку. Стільці були порожні, особливі тарілки були порожні, келихи для вина теж, хоча вино стояло у золотих відерцях на рівних проміжках уздовж усього столу, охолоджене