це. Роберт Браунінґ. Джейк цитував його в іспитовому творі.
Тауер опустився в крісло біля свого стола й одразу ж про це пошкодував. Джейк міг йому лише поспівчувати. Троє бандитів так нависли над ним, що йому вочевидь забракло повітря. Їхні тіні стрибали по стіні за столом, наче тіні горгулій.
Сягнувши в потаємну кишеню піджака, Балазар витяг складений аркуш паперу. Розгорнув його і поклав на стіл перед Тауером.
– Упізнаєш?
Едді рушив уперед, але Джейк ухопив його за руку.
– Не підходь близько! Вони тебе відчують!
– По цимбалах, – сказав Едді. – Мені треба подивитися, що то за папірець.
Джейк пішов слідом, бо не знав, що ще можна зробити. Юк неспокійно завовтузився у нього на руках і заскімлив. Джейк тихо цитьнув, і пухнастик здивовано на нього кліпнув.
– Вибач, друже. Але ти маєш сидіти тихо.
Цікаво, чи його «я» зразка 1977 року вже на пустирі? Там Джейк послизнувся і, вдарившись, знепритомнів. Чи це вже сталося? Та Едді має рацію: нема сенсу гадати. Подобалося це Джейкові чи ні, але він знав, що це правда: зараз вони мають бути тут, а не там. І їм треба побачити папірець, який Балазар показував Кельвінові Тауеру.
Едді навіть устиг прочитати перші кілька рядків, поки Джек Андоліні не сказав:
– Бос, мені це не подобається. Тут якась підстава.
Балазар кивнув.
– Згоден. Містере Торен, крім нас, тут хтось є? – Його голос звучав спокійно і поштиво, проте очі стривожено бігали, вишуковуючи у величезному приміщенні можливих сховків.
– Ні, – відповів Тауер. – Є ще Серджіо, магазинний кіт. Думаю, він десь тут прича…
– Ніякий це не магазин, – перебив Бйонді, – це діра, в яку ти викидаєш гроші. Навіть хтось із моднячих дизайнерів – і той би мав клопіт із утриманням такого величезного закладу. Книгарня? Та кого ти хочеш надурити?
«Себе, – подумав Едді. – Він обманює сам себе».
І тут, неначе прикликані цією думкою, знову задзеленчали жахливі дзвіночки. Бандюки, що зібралися на складі Тауера, їх не почули. Едді прочитав із переляканих облич Джейка та Юка, що в їхніх головах теж дзвенить. Зненацька пітьма в кімнаті, де й без того було темно, погустішала.
«Ми повертаємось, – подумав Едді. – Господи, ми повертаємось! Але спершу…»
Він нахилився між Андоліні й Балазаром, усвідомлюючи, що обоє стривожились: вони роззиралися довкола круглими, наполоханими очима. Проте Едді цікавив папірець. Хтось найняв Балазара, щоб той спершу змусив його підписати (ймовірно), а потім тицьнув його під носа Тауерові/Торену, коли настане час (поза сумнівом). У більшості випадків Скеля Балазар послав би на таке завдання парочку своїх бугаїв – тих, кого він називав «джентльменами». Утім, ця робота здалася йому настільки важливою, що він приїхав власною персоною. І Едді хотів знати причину.
Цим документом засвідчується укладення Угоди між м-ром Кельвіном Тауером, мешканцем Нью-Йорка, що володіє