про тодеш, але в ту мить його більше цікавило дещо інше.
– Ти знаєш про цих Вовків.
– О так. Я сказав сеєві Тіану. Він дуже розгнівався. – І знову Едді розчув у голосі Енді якусь самозадоволеність… та, звісно, це його і вразило. Адже робот, навіть вцілілий зі стародавніх часів, не міг зловтішатися з труднощів людей? Чи міг?
«А коротка ж у тебе пам’ять, зайчику, вже й забув про монопоїзд?» – спитав голос Сюзанни в його голові, а до нього приєднався Джейків голос. Блейн негідник. А тоді пролунав його власний голос: Якщо ти, друже Едді, сприйматимеш цього типа як звичайнісінький ворожильний автомат на карнавалі, тоді ти заслуговуєш на все, що тебе може спіткати.
– Розкажи про Вовків, – попрохав Едді.
– Що ви хочете почути, сей Едді?
– Для початку – звідки вони з’являються. Де те місце, де вони спокійно можуть задерти ноги на стіл і голосно перднути? На кого вони працюють? Чому крадуть дітлахів? І чому ті, кого вони забирають, повертаються додому руїнами? – Аж раптом його осяяло інше питання. Те, що було на поверхні. – А ще звідки ти дізнаєшся, що вони йдуть?
Усередині Енді заклацало, тривало це довго, мабуть, цілу хвилину. Коли Енді знову заговорив, його голос змінився. Він нагадав Едді поліцейського на прізвище Босконі, з тих часів, коли він ще жив у бідняцькому районі. Ділянкою роботи Боско Боба, як його називали, була Бруклін-авеню. Якщо ти просто зустрічав його, коли він неквапом прогулювався вздовж вулиці, крутячи в руках свого кийка, Боско заговорював до тебе так, наче ти людська істота і він, відповідно, теж: як життя, Едді, як там твоя матінка, твій ні-до-чого-не-здатний брат, чи запишешся ти в учнівську команду Поліцейської спортивної ліги, окей, побачимося в спортзалі, гляди, не кури, гарного тобі дня. Та якщо він запідозрив тебе в чомусь протиправному, Боско Боб перетворювався на чувака, якого б ти волів обходити десятою дорогою. Той офіцер Босконі вже не усміхався, і очі за окулярами нагадували кригу на калюжі у лютому (місяці, який тут, на цьому боці Великого Казна-що, називали Часом Козла). Боско Боб ніколи не бив Едді, проте кілька разів (один раз після того, як якісь розбишаки підпалили крамницю Ву Кіма) йому здавалося, що той недоносок у синій формі його таки відлупцював би, якби Едді забракло клепки й він почав огризатися. То не була шизофренія, принаймні не в тому чистому вигляді, як у Детти/Одетти, але до неї було недалеко. Існувало дві версії офіцера Босконі. В одній версії він був добрим хлопцем. А в другій – копом.
Коли Енді заговорив знову, його голос більше не звучав, наче в того добродушного й трохи недоумкуватого дядечка, який беззастережно вірив у всі ті історії в дешевих журналах про хлопчика- алігатора і про те, що Елвіс не помер та живе в Буенос-Айресі. Цей, інший Енді говорив відсторонено та якось мертво.
Як справжній робот.
– Ваш пароль, сей Едді.
– Га?
– Пароль. У вас десять секунд. Дев’ять… вісім… сім…
Едді згадав шпигунські фільми, які він бачив.
– Тобто я маю сказати щось на кшталт: «У Каїрі квітнуть троянди», а ти