бачу», – подумала Сюзанна, помітивши ще одну насічку, завбільшки з обідній таріль. Найімовірніше, нещасне дерево не переживе наступної зими.
– Енді безліч разів розповідав про тонкохід. Каже, що ця штука має звук, але що воно таке, не знає.
– Хто такий Енді?
– Ти скоро сама з ним познайомишся, сей. А ти теж з того Калья-Йорка, що і твої друзі?
– Так, – відповіла вона, знову насторожуючись. Він об’їхав візком стародавню акацію. Тепер дерев поменшало, а пахощі їжі стали відчутнішими. М’ясо… кава. В неї забурчало в животі.
– Але ж вони не стрільці, – кивнув Оверголсер у бік Джейка та Едді. – Тільки не кажи, що вони стрільці.
– Коли настане для цього час, ви самі повинні будете це вирішити, – ухилилася од відповіді Сюзанна.
Якусь хвилю він не відповідав. Колеса візка шурхотіли на камінні гірської породи, що виступала з-під землі. Попереду них між Джейком і Бенні Слайтменом тюпав Юк. Хлопчаки потоваришували надприродно швидко. На таке здатні лише діти. «Але чи добре це?» – замислилася Сюзанна. Бо хлопчики були надто різними. На їхню біду, з часом це стане очевидним.
– Він налякав мене, – озвався нарешті Оверголсер, але так тихо, що його було ледь чути. Неначе розмовляв сам з собою. – Думаю, річ у його очах. Здебільшого в очах.
– То це не змусило вас змінити свою думку? – спитала Сюзанна. Вона намагалася, щоб питання прозвучало якомога невинніше, і розуміла, що це не надто їй вдалося. Та все ж була вражена тим, як розлютився фермер.
– Ти що, жінко, з глузду з’їхала? Звісно, ні. І не змусить, доки я не побачу виходу з цієї коробки, в якій ми сидимо. Слухай мене уважно! Той хлопчисько… – Він показав на Тіана Джефордса, який крокував попереду з дружиною, – той хлопчисько виставив мене йолопом. Перед усіма нагадав, що в мене немає дітей того віку, який цікавить Вовків. Зате у нього вони є. Невже ти думаєш, я бовдур, який не розуміє, чого це все нам коштує?
– Я так не думаю, – заспокійливо промовила Сюзанна.
– А він? Я вже починаю думати, що він мене за такого має. – У голосі Оверголсера вчувалася боротьба, яку вели в його душі гординя і страх. – Невже я хочу віддавати діток Вовкам? Діток, які повертаються рунтами, овочами й нидіють потім до самого скону? Ні! Але я також не хочу, щоб якийсь зарізяка змусив нас припуститися помилки, за якою нема вороття!
Знову озирнувшись через плече, вона помітила дивовижну річ. Зараз він хотів сказати «так». Знайти причину, щоб сказати «так». Ось у який бік, не промовивши ні слова, навернув його думки Роланд. Без слів, просто… ну, просто на нього поглянувши.
Бічним зором вона помітила якийсь рух.
– Господи Ісусе! – вигукнув Едді. Сюзаннина рука притьмом опустилася до револьвера, якого не було. Вона знову повернулася вперед. З манірною обережністю, яка здалася Сюзанні потішною навіть попри її подив, до них наближався металевий чоловік заввишки щонайменше сім футів.
Джейк опустив руку до кріпильної муфти й руків’я револьвера, що з неї стирчала.
– Спокійно, Джейку! – сказав Роланд.
Металевий