– перепросив Джейк. – Я забув лице свого…
– Облиш, ти нічим не завинив, – заспокоїв його Роланд. – Хіба що я сам забув лице батька. Бо я десь чув це прізвище, і до того ж зовсім недавно. Тільки не можу згадати, де саме. – А тоді знехотя: – Старішаю.
– У книгарні, – сказав Джейк. Він нервово подлубався у шворках свого наплічника, нарешті розв’язав їх і рвучко розкрив рюкзак, наче хотів переконатися, що «Чарлі Чух-Чух» і «Загадки» нікуди не поділися, що вони реальні. – «Мангеттенський ресторан “Пожива для розуму”». Це так дивно. Одного разу це сталося зі мною, а іншим разом я бачив, як це зі мною сталося. Вже це одне – загадка.
Роланд нетерпляче показав скаліченою правою рукою, щоб Джейк закруглявся з розповіддю.
– Містер Тауер відрекомендувався, я також, – вів далі Джейк. – Сказав: «Я Джейк Чемберз». А він тоді…
– «Гарне в тебе ім’я, кумплю», – вставив Едді. – От що він сказав. І додав, що «Джейк Чемберз» звучить наче ім’я героя роману-вестерну.
– «Як у того героя вестерну, – процитував Джейк. – Такого собі рубаки, що вдирається в Блек-Форк, в Аризоні, розправляється там з усіма покидьками й їде собі далі. Щось таке з Вейна Д. Оверголсера…» – Глянувши на Сюзанну, він повторив: – Вейна Д. Оверголсера. – І зненацька розплився в сонячній усмішці. – Поцілуй мене в мій білий зад!
– В цьому нема потреби, малий грубіяне, – розсміялася Сюзанна. – Я не вірю, що це збіг. І коли ми зустрінемося з другом Каллагена, я запитаю, яке в нього друге ім’я. Закладаюся, що воно не лише починається з літери «Д», але й звучатиме як «Дійн» чи «Дейн» або щось таке, з чотирьох літер… – Вона знову притисла руку нижче грудей. – Ох уже ці гази! Я б усе віддала зараз за тюбик «Тамзу»21 чи навіть пляшечку… Джейку, що таке? Що сталося?
Джейк тримав у руках «Чарлі Чух-Чуха», і його обличчя стало мертвотно-блідим, а очі полізли на лоба. Поруч нього стривожено завив Юк. Роланд схилився над книжкою, і його очі теж округлилися від подиву.
– Боги милосердні, – тільки й мовив він.
Едді з Сюзанною теж нахилилися, щоб подивитися. Назва не змінилася. Ілюстрація теж лишилася тією самою: олюднений локомотив, що, пихкаючи, піднімається на схил, передні ґрати видовжені у посмішці, ліхтар – мов радісне око.
Але жовті літери знизу – підпис «Оповідання і картинки Беріл Еванс» – зникли. Імені автора не було взагалі.
Перевернувши книгу, Джейк поглянув на її спинку. «Чарлі Чух-Чух» і видавництво Макколі – от і все, що було написано. І більш нічого.
Південніше від них залунали голоси. Наближалися Каллаген і його друзі. Каллаген з Кальї. Каллаген з Лота, як він сам себе називав.
– Титульна сторінка, зайчику, – підказала Сюзанна. – Швиденько, поглянь туди.
Джейк розгорнув книгу. На титульній були тільки назва й емблема видавництва.
– Глянь на сторінку, де авторські права, – сказав Едді.
Джейк перегорнув аркуш. Тут, на звороті титульної сторінки, ліворуч від початку тексту, стояла інформація про авторські права. Точніше, інформації як такої