не тільки він.
«Тут ти помиляєшся, батечку, – міркував собі Едді. – Тебе можна зрозуміти, з ким не буває? Проте ми не кіннота. Ми не збройний загін. І не стрільці. Ми лише троє заблукалих душ із Великого Яблука, котрі…»
Але ні. Ні. Едді зрозумів, хто вони, ще в Річковому Перехресті, коли старенькі поставали перед Роландом навколішки. Хай йому чорт, він знав це ще у лісі (який досі подумки називав Шардиковим), де Роланд навчав їх цілитися оком, стріляти розумом, вбивати серцем. Їх не троє, не четверо. Вони одне. Жахливо було усвідомлювати, що Роланд вирішив закінчити їхнє навчання таким чином. Він весь аж сочився отрутою й поцілував їх своїми отруйними губами. Він зробив із них стрільців. Невже Едді справді повірив, що в цьому спорожнілому світі не було роботи для нащадків роду Артура Ельда? Що їм просто дозволять походжати вздовж Шляху Променя, аж поки вони не дістануться Роландової Темної вежі та не приведуть до ладу те, що там з’їхало з котушок? Ну, то Едді помилявся.
Те, що було на думці в Едді, озвучив Джейк. І Едді геть не сподобався блиск захвату в його очах. Напевно, безліч хлопчаків вирушали на війни з таким самим сяянням в очах і прагненням будь-що дати ворогові копняка під зад. Бідолашний малий не знав, що його отруєно, і це зробило його глухим і сліпим. А вже хто-хто, а він мав бути обачніший.
– Але наважаться, – сказав Джейк. – Правда, містере Каллаген? Вони попросять.
– Ну, не знаю, – відповів Каллаген. – Якщо ви їх переконаєте…
Він затнувся, дивлячись на Роланда. Той повільно хитав головою.
– Так не піде, – сказав стрілець. – Ти чужий у Серединному світі, тож можеш цього не знати, проте так не піде. Ми нікого не переконуємо. Ми торгуємо свинцем.
Скрушно зітхнувши, Каллаген кивнув на знак згоди.
– У мене є книга. Називається «Легенди про Артура».
Очі Роланда спалахнули вогнем.
– Справді? Я хочу її побачити.
– Думаю, воно того варте, – сказав Каллаген. – Це не зовсім такі оповідки про лицарів Круглого столу, які я читав у дитинстві, проте… – Він похитав головою. – Я розумію, про що тобі йдеться. Буде три питання, я не помиляюся? І оце щойно ти поставив мені перше.
– Так, три, – підтвердив Роланд. – Три – це число сили.
«Якщо хочеш випробувати справжнє число сили, друзяко Роланде, скажи “дев’ятнадцять”», – подумав Едді.
– І на всі три питання ти маєш отримати ствердну відповідь.
Роланд кивнув.
– І якщо все буде саме так, більше нічого не питай. Нас можна попросити про допомогу, сей Каллаген, але після цього вже ніхто не в змозі буде скасувати прохання. Поясни це своїм людям, – він кивнув у бік лісу.
– Стрільцю…
– Клич мене Роландом. Між тобою і мною мир.
– Гаразд, Роланде. Почуй мене, прошу. (Так ми говоримо тут, у Кальї.) Прийшло нас сюди півдванадцятка, не більше. Вшістьох ми не можемо нічого вирішувати. Лише всі мешканці Кальї мають право ухвалити рішення.
– Демократія, – сказав Роланд. Зсунувши капелюха на маківку, він стер з чола піт і зітхнув.
– Але