якого, власне, ми тут і опинилися, та його дружина Залія. А ще Оверголсер, якого треба переконати, що ми вас потребуємо.
– Ми нікого переконувати не збираємося: ні його, ні будь-кого іншого, – заявив Роланд.
– Я розумію, розумію, – квапливо запевнив його Каллаген. – Так, ти дуже чітко дав це зрозуміти. Ще з нами прийшов Бен Слайтмен із сином Бенні. З Беном-молодшим узагалі дивна історія. Його сестра померла чотири роки тому, коли їм з Беном обом виповнилося по десять років. Тепер ніхто достеменно не знає, чи Бен-молодший тепер близнюк, чи одинак. – І раптом він різко обірвав свою розповідь. – Я наговорив зайвого. Даруйте.
Роланд підняв розкриту долоню: мовляв, усе гаразд.
– Ви змушуєте мене нервуватися, почуйте, прошу.
– Не треба нас ні про що просити, шановний, – сказала Сюзанна.
Каллаген усміхнувся.
– Це просто така приповідка. У нашій Кальї, коли когось зустрічаєш, говориш: «Як вам ведеться з голови до ніг, скажіть, прошу?» А людина відповідає: «Файно, не іржавію, казати богам спасибі-сей». Ніколи такого не чули?
Вони похитали головами. Окремі слова вони розуміли, проте самі вирази лише підкреслювали той факт, що походили вони з чужих земель, де люди розмовляли дивною говіркою, а звичаї були ще химернішими.
– Що має значення, – вів далі Каллаген, – то це те, що прикордоння тероризують істоти, яких називають Вовками. Раз на одне покоління вони виходять з Краю грому й забирають дітей. Звісно, це не все, проте це головне. Тіан Джефордс, який ризикує втратити не одне дитя, а двох, каже, що настав час воювати з Вовками. Інші ж, такі як Оверголсер, обстоюють думку, що це буде катастрофа для всіх. Якби не ваша поява, Оверголсер і йому подібні зрештою взяли б гору. – Він нахилився вперед. – Вейн Оверголсер непоганий чолов’яга, тільки трясеться за свою шкуру. Він найбагатший фермер у Кальї, тож йому і втрачати є що. Але якби його переконали, що проти Вовків можна і треба повстати… що ми можемо виграти бій… я думаю, він би теж узяв до рук зброю і бився.
– Я ж казав… – почав Роланд.
– Вмовляти ви нікого не будете, – перебив Каллаген. – Я це чудово розумію. Та що, як вони побачать вас, почують ваші слова, і цього буде достатньо, щоб вони переконалися самі?
– Ми кажемо: як на те Божа воля, вода буде, – знизав плечима Роланд.
Каллаген кивнув.
– У Кальї теж так кажуть. Чи можу я тепер перейти до іншої справи, яка, проте, пов’язана з попередньою?
Роланд підняв долоні – неначе давав йому зелене світло, подумав Едді.
Якусь мить чоловік зі шрамом на лобі мовчав. А коли заговорив, його голос тремтів на межі чутності. Едді довелося нахилитися вперед, щоб його почути.
– У мене є одна річ. Це те, що вам потрібно. Вам вона знадобиться. Думаю, ви вже й самі відчули її поклик.
– Про що ти говориш? – запитав Роланд.
Облизнувши зашерхлі губи, Каллаген промовив лиш одне слово:
– Тодеш.
– Тодеш? – перепитав Роланд. – І що з того?
– З тобою ще цього не траплялося? – Каллаген на мить завагався.