характеру; а первісний, англійський, фундамент, раз у раз виявляючи себе, немов говорив: «Ось я, як бачите, до краю знівечений, але все-таки в мені залишилось і дещо моє». Міс Речел звичайно говорила, що італійська сторона брала верх у тому разі, коли він несподівано здавався і просив вас зі всією милою лагідністю зняти з нього відповідальність і перекласти на себе. Ви не помилитесь, якщо зробите висновок, що італійська сторона характеру взяла верх і тепер.
– Це вже ви самі повинні вирішити, сер, – сказав я, – що робити далі. В усякому разі, це справа не моя.
Містер Френклін, здавалось, не помітив усієї сили моїх слів – у той час він був у такому стані, що не бачив нічого, крім неба над своєю головою.
– Я не хочу лякати тітку без причини, – промовив він, – але я й не хочу залишати її без необхідного попередження. Якби на моєму місці були ви, Беттередж, скажіть мені, що б ви зробили?
Я сказав йому в двох словах:
– Почекав би.
– Готовий від щирого серця, – сказав містер Френклін. – А чи довго ж?
Я почав пояснювати свою думку.
– Наскільки розумію, сер, – сказав я, – хто-небудь повинен же віддати цей клятий алмаз міс Речел у день її народження, і ви це можете зробити з таким же успіхом, як і будь-хто інший. Дуже добре. Сьогодні двадцять п’яте травня, а день народження – двадцять першого червня. В нашому розпорядженні майже чотири тижні. Почекаємо й побачимо, що трапиться за цей час, і ми або попередимо міледі, або ні – залежно від обставин.
– Поки що прекрасно, Беттередж, – вигукнув містер Френклін. – Але що нам робити з алмазом протягом цих чотирьох тижнів?
– Те саме, що робив ваш батько, сер, – відповів я. – Ваш батько здав його на зберігання у сейф лондонського банку, а ви здайте його на зберігання в банк у Фрізінголлі.
Фрізінголл – наше найближче місто, і його банк такий же надійний, як і Англійський банк.
– Коли б я був на вашому місці, сер, – додав я, – то негайно поїхав би верхи з алмазом у Фрізінголл до того, як повернуться дами.
Необхідність їхати куди-небудь та ще й верхи змусила містера Френкліна блискавично прийняти вертикальне положення. Він схопився на ноги і безцеремонно примусив підвестись і мене.
– Беттередж, ви – справжнє золото, – сказав він. – Ходімо, і накажіть негайно осідлати найкращого коня.
Тут, дякувати Богові, первісний англійський фундамент проступив нарешті крізь весь закордонний лоск! Це був той самий Френклін, якого я пам’ятав, ще як він був дитиною: він, як бувало раніше, пожвавішав перед поїздкою верхи й нагадав мені добрі давні часи. Осідлати для нього коня? Я осідлав би йому дванадцятеро коней, якби він тільки зміг поскакати верхи на всіх разом!
Ми швидко повернулись додому, простежили, щоб швидше осідлали найпрудкішого з усієї стайні коня, і містер Френклін поспішно поїхав ще раз віддати в банк триклятий алмаз. Коли затих цокіт копит його коня і я знову залишився сам, я готовий був спитати себе, чи не приверзлося