за обідом, я пішов до себе зібратися з думками, поки з’являться гості. Затягнувшись – ви знаєте чим – і заглянувши – ви знаєте, в яку книжку (про неї я вже мав нагоду згадувати на цих сторінках), я заспокоївся і тілесно, й душевно. Мене збудив – не від дрімоти, а від задуми – тупіт копит, і я пішов зустрічати кавалькаду, що складалася з містера Френкліна, його кузена і двох кузин – супроводжував їх грум старого містера Еблуайта.
Містер Годфрі дуже вразив мене тим, що був схожий на містера Френкліна в одному відношенні – він, здавалося, був не в настрої. Гість, як звичайно, лагідно потис мені руку і ввічливо висловив задоволення, що бачить свого старого друга Беттереджа в доброму здоров’ї. Але був якийсь похмурий, чого я ніяк не міг зрозуміти, і, коли я запитав про здоров’я його батька, відповів дуже коротко:
– Як завжди!
Зате обидві міс Еблуайт були веселі за двадцятьох, і це з лихвою відновлювало рівновагу. Вони були майже такі ж високі на зріст, як і їхній брат, жваві, світловолосі, рум’яні дівчата, з надміром плоті і крові; так і пашіло від них здоров’ям і веселістю. Бідолашні коні вгинались під ними, і коли дівчата зіскочили з сідел (не чекаючи допомоги), то, запевняю вас, підстрибнули на землі, наче гумові м’ячі. Все, що говорять обидві міс Еблуайт, починається з великої літери «О», а все, що вони роблять, супроводиться галасом; вони хихотіли й вищали – до діла й не до діла, з найменшого приводу. Цокотухи – ось як я їх прозвав.
Скориставшись галасом, зчиненим цими панянками, я нишком у передпокої обмінявся слівцем-другим і з містером Френкліном.
– Благополучно привезли алмаз, сер?
Він кивнув головою і вдарив по нагрудній кишені свого сюртука.
– Не бачили індусів?
– Жодного.
Після цього він запитав про міледі і, почувши, що вона в маленькій вітальні, пішов прямо туди. Не пробув там і хвилини, як пролунав дзвінок, і Пенелопа доповіла міс Речел, що містер Френклін Блек хоче з нею говорити.
Проходячи передпокоєм через півгодини після цього, я раптом спинився, неначе прикипів до місця, почувши вигуки з маленької вітальні. Не можу сказати, щоб я злякався, – в цих вигуках мені почулось улюблене «О» обох міс Еблуайт. Однак я ввійшов (під приводом необхідності спитати, чи вже час подавати обід), щоб довідатись, чи не сталося чогось серйозного.
Біля столу стояла, мов зачарована, міс Речел із злополучним алмазом полковника в руках. По обидва її боки стояли навколішки Цокотухи, пожираючи очима коштовний камінь і скрикуючи від захоплення кожного разу, як він випромінював новий блиск. Біля протилежного кінця столу стояв містер Годфрі, сплескуючи руками, як доросла дитина, і стиха промовляючи своїм співучим голосом:
– Чудовий! Чудовий!
Містер Френклін сидів на стільці біля книжкової шафи, смикаючи себе за борідку і тривожно поглядаючи в сторону від вікна. А там, біля вікна, повернувшись спиною до всього товариства, стояв об’єкт його споглядання – міледі,