Коли я виходив, містер Годфрі промовив:
– Милий, старий Беттередж! Я почуваю до нього щиру пошану.
Тієї хвилини, як він удостоював мене цим виявом своєї прихильності, він обіймав своїх сестер і ніжно позирав на міс Речел. Ось який запас любові таївся в ньому! Містер Френклін був справжнісіньким дикуном у порівнянні з ним.
Через півгодини я з’явився, як було наказано, в кімнату міледі.
Те, що відбулося цього разу між мною і моєю пані, було, в основному, повторенням того, що відбулося між містером Френкліном і мною на Тремтливих пісках, з тією лише різницею, що я промовчав про фокусників, бо досі ніщо не давало мені приводу лякати міледі щодо цього. Коли мене відпустили, я не міг не помітити, що, з точки зору міледі, полковником керували найпідліші мотиви і що вона постарається при першій же нагоді відібрати в доньки Місячний камінь.
Повертаючись на свою половину, я зустрів містера Френкліна. Він запитав, чи не бачив я його кузини Речел. Ні, я не бачив. А чи не міг би я сказати йому, де його кузен Годфрі? Ні, не міг; але я почав запідозрювати, що кузен Годфрі повинен бути недалеко від кузини Речел. Підозріння містера Френкліна, мабуть, прийняло той же напрям. Він сильно смикнув себе за борідку, пішов і замкнувся в бібліотеці, грюкнувши дверима так, що з цього багато що стало ясно.
Мене вже не відривали від приготувань до святкового обіду, поки не настав час і мені самому причепуритися для зустрічі гостей. Тільки-но я одягнув свій білий жилет, як з’явилась Пенелопа, ніби для того, щоб причесати ріденьке волосся, що лишилося в мене на голові, і поправити мою білу краватку. Дівчинка моя була дуже весела, і я бачив, що вона хоче щось мені сказати. Вона поцілувала мене в лисину й шепнула:
– Новина, тату! Міс Речел відмовила йому.
– Кому? – запитав я.
– А тому, з жіночого комітету, – відповіла Пенелопа. – Осоружний хитрун! Я ненавиджу його за те, що він намагається витіснити містера Френкліна.
Якби я міг вільно дихнути, я, звичайно, запротестував би проти таких непристойних виразів на адресу видатного філантропа. Але донька моя в цю хвилину зав’язувала мені краватку, і вся сила її почуттів перейшла в її пальці. Ніколи в житті ще не нависала наді мною подібна загроза бути задушеним.
– Я бачила, як він повів її у розарій, – розповідала Пенелопа, – і сховалася за гостролистом, щоб подивитися, як вони повертатимуться. Вони пішли туди рука в руку, сміючись, а повернулись нарізно, похмурі, як могила, дивлячись у різні сторони, так що помилитись було неможливо. Я була, тату, несказанно рада! Є на світі хоч одна жінка, яка може встояти проти містера Годфрі Еблуайта; а якби я була леді, я була б іншою.
Тут я хотів знову запротестувати. Але моя донька в цей час взяла в руки щітку, і вся сила її пальців перейшла туди. Якщо ви лисі, ви зрозумієте, як вона мене подряпала. Якщо ж ви не лисі, пропустіть ці рядки і дякуйте Богові, що у вас є захист між головною щіткою і шкірою вашої голови.
– Містер Годфрі спинився по другий бік гостролиста, – продовжувала