білий пеньюар. Обидві половинки індійської шафки були розчинені навстіж. Одна з шухляд висунута до краю.
– Погляньте! – сказала Пенелопа. – Я сама бачила, як міс Речел поклала вчора алмаз у цю шухляду.
Я підійшов до шафки: шухляда була порожня.
– Це правда, міс? – запитав я.
Сама не своя, чужим голосом міс Речел відповіла так само, як і моя донька:
– Алмаз пропав.
Промовивши ці слова, вона пішла в свою спальню і замкнула за собою двері.
Не встигли ми збагнути, що робити далі, як увійшла міледі: вона почула мій голос у вітальні доньки й спитала, що сталось. Звістка про зникнення алмаза приголомшила її. Вона відразу ж підійшла до спальні доньки й настояла на тому, щоб її впустили. Міс Речел впустила її.
Тривога, що охопила весь дім зі швидкістю пожежі, досягла й обох джентльменів.
Перший з’явився містер Годфрі. Коли він почув, що трапилось, він тільки в замішанні підняв догори руки, що не надто багато говорило на користь його душевної твердості. Містер Френклін, на прозорливість якого я розраховував, сподіваючись, що він порадить нам, виявився таким же безпорадним, як і його кузен, коли в свою чергу почув цю звістку. Над усяке сподівання, він цієї ночі добре виспався і від такої незвичної для нього розкоші, як він сам говорив, аж очманів. Але коли містер Френклін випив чашку кави, яку він, за іноземним звичаєм, завжди випивав за годину-дві до сніданку, – розум його прояснився, він почав проявляти свою вроджену розсудливість; рішуче й розумно вжив ось яких заходів.
Спочатку він послав по слуг і звелів їм залишити всі двері й вікна нижнього поверху (за винятком парадних дверей, які я відімкнув) саме так, як воно було, коли ми замикали їх звечора. Потім він запропонував містерові Годфрі й мені, перш ніж вживати дальших заходів, пересвідчитись, чи не впав алмаз куди-небудь випадково, наприклад, за шафку чи за стіл, на якому стояла шафка. Подивившись в обох місцях і нічого не знайшовши, розпитавши також Пенелопу і взнавши від неї не більше того, що вона вже сказала мені, містер Френклін запропонував розпитати ще міс Речел і послав Пенелопу постукати до неї в спальню.
З кімнати вийшла міледі й зачинила за собою двері. Тієї ж хвилини клацнув замок: міс Речел замкнула двері зсередини. Моя пані підійшла до нас, надзвичайно збентежена й засмучена.
– Пропажа алмаза цілком приголомшила Речел, – сказала вона у відповідь містерові Френкліну. – Вона якась чудна і не хоче говорити про це навіть зі мною. Ви не зможете її побачити зараз.
Посиливши цим повідомленням про міс Речел нашу розгубленість, міледі після деяких зусиль повернула собі свій звичний спокій і почала діяти зі звичною рішучістю.
– По-моєму, тут уже нічого не поробиш, – сказала вона спокійно. – Єдине, що лишається зробити, це послати по поліцію.
– А поліція повинна перш за все, – додав містер Френклін, підхопивши її слова, – схопити індуських фокусників, які давали тут учора виставу.
Міледі й містер Годфрі (які не знали того, що було відомо містерові Френкліну й мені)