їх і знову посадив на цеп. Чим більше обмірковував я обставини зникнення алмаза, тим менш задовільним здавалось мені пояснення містера Френкліна.
Ми поснідали. Адже що б не трапилося в домі – крадіжка чи вбивство – все одно треба снідати. Коли ми поснідали, міледі послала по мене, і я змушений був розповісти їй все, що досі приховував про індусів і про їхню змову. Міледі була дуже смілива жінка, тому вона швидко заспокоїлася, після першого переляку, викликаного моєю розповіддю. Вона здавалась далеко більше занепокоєною станом доньки, аніж цими пройдисвітами-язичниками та їх новою змовою.
– Ви ж знаєте, яка чудна Речел і як вона несхожа на інших дівчат, – сказала мені міледі. – Але я зроду ще не бачила її такою незвичайною й замкнутою, як зараз. Пропажа брильянта наче позбавила її розуму. Хто б міг подумати, що цей жахливий алмаз так зачарує її за такий короткий час?
І справді, це було дивно. Міс Речел була зовсім не з тих, що до нестями захоплюються різними витребеньками. А тим часом вона все ще сиділа у себе в спальні, безутішна й самотня. По правді кажучи, в нашій господі не вона одна вийшла зі своєї звичайної колії. Наприклад, містер Годфрі – загальний розрадник по професії і той, здавалось, не знав, куди йому подітись. Не маючи з ким розважити душу і не наважуючись спробувати утішити міс Речел, він блукав заклопотано і безцільно по всьому будинку і в саду. Після того лиха, що спіткало нас, він рішуче не знав, що робити: чи поїхати геть звідси (адже він всього-на-всього гість), чи залишитись – можливо, і його скромні послуги стануть у пригоді. Кінець кінцем він вирішив, що за даних обставин останнє буде, напевно, найбільш звичним і делікатним. Кажуть, що в скрутних обставинах, як на пробному камені, пізнається справжній характер людини. Коли ці обставини торкнулись містера Годфрі, він виявився значно слабішим, ніж я думав. Щодо служниць, то – за винятком Розанни Спірман, яка трималась осторонь, – вони збиралися по кутках, перешіптувались і на все дивились підозріливо – така вже вдача цієї слабої половини роду людського, коли в домі трапляється щось незвичайне. Признатись, я й сам був стривожений і роздратований. Клятий Місячний камінь перевернув усе шкереберть у нашому будинку.
Незадовго до одинадцяти повернувся й містер Френклін. Судячи з усього, він розгубив по дорозі всю свою рішучість. Він поїхав від нас галопом, а повернувся немов опутаний. Коли він їхав, то був наче з заліза, а коли повернувся, то став ніби з вати, зовсім розкис.
– То що ж, – запитала міледі, – приїде поліція?
– Так, – відповів містер Френклін, – вони сказали, що приїдуть слідом за мною. Старший інспектор нашої місцевої поліції Сігрев і двоє його помічників. Чистісінька формальність! Справа безнадійна.
– Як! Хіба індуси втекли, сер? – вигукнув я.
– Бідолашних скривджених індусів зовсім ні за що запроторили в тюрму, – відповів містер Френклін. – Вони ні в чому не винні люди. Моє припущення, що один з них заховався в нашому будинку, як і решта моїх припущень, нічого не варті. Було доведено,