сказав:
– Містер Френклін на терасі, міс.
Не кажучи більш ні слова, не звертаючи уваги на інспектора, який намагався було заговорити з нею, бліда як крейда і химерно замислена, вона вийшла з кімнати й попрямувала до кузенів на терасу.
Це було з мого боку неповажливо й непристойно, але я ніяк не міг утриматися, щоб не виглянути з вікна, коли міс Речел зустрілася з джентльменами. Вона підійшла до містера Френкліна, ніби не помічаючи містера Годфрі, який в цей час відійшов і залишив їх самих. Вона, мабуть, розмовляла з містером Френкліном досить енергійно. Розмова тривала недовго і (судячи з виразу обличчя, яке я розгледів з вікна) надзвичайно його вразила. В той час, як вони стояли удвох, на терасі з’явилась міледі. Міс Речел помітила її і, сказавши містерові Френкліну кілька слів на прощання, раптом повернулась і пішла до себе, перш ніж її мати встигла наблизитись до неї. Міледі була сама здивована, а коли побачила незвичайне здивування містера Френкліна, вона заговорила до нього. До них підійшов містер Годфрі і теж встряв у розмову. Містер Френклін походжав серед них, напевно, переказуючи їм, що сталося, бо вони, зробивши кілька кроків, разом спинились, наче прикипіли до місця, – так вразило їх почуте. Не встиг я все це помітити, як двері вітальні рвучко відчинились: це в свою спальню швидко пройшла міс Речел, збуджена й розгнівана; її очі люто блищали, і щоки палали від гніву. Інспектор знову спробував було звернутись до неї з запитанням. Вона обернулась до нього у дверях спальні.
– Я за вами не посилала! – несамовито закричала вона. – Мені ви не потрібні. Мій алмаз пропав. Ні вам, ні будькому іншому не вдасться знайти його!
З цими словами вона ввійшла в кімнату й хряснула дверима перед самим нашим носом. Пенелопа, що стояла найближче до дверей, почула, як вона заридала, залишившися знову на самоті.
«То шаленіє від гніву, то плаче, – що б це могло значити?»
Я сказав інспекторові, що все це свідчить про те, як глибоко переживає міс Речел пропажу свого алмаза. Турбуючись про честь сім’ї, я з прикрістю бачив, що молода пані забулась навіть перед поліцейським офіцером, і вибачився перед ним, як тільки міг. Але в думках (і цього словами не скажеш) я був більше збентежений незвичайною мовою й поведінкою міс Речел. Беручи до уваги сказане нею у дверях спальні, я міг тільки зробити висновок, що вона була смертельно ображена прибуттям поліції і що здивування містера Френкліна на терасі викликане тим, що вона різко висловила йому (як людині, що покликала поліцію) свою думку про це. Якщо цей здогад був правильний, то чому ж, утративши свій алмаз, вона невдоволена присутністю саме тих людей, які мали відшукати його для неї? І звідки вона могла знати, що Місячний камінь ніколи не знайдеться?
За даних обставин марно було чекати, що хто-небудь з наших дасть відповідь на ці питання. Містер Френклін, мабуть, вважав нижчим своєї гідності повторити будь-кому зі слуг – навіть такому старому слузі, як я, – що сказала йому на терасі міс Речел. Містерові Годфрі, як джентльменові й родичу, містер Френклін, очевидно, відкрив свою таємницю, але з умовою, що той не розкаже її нікому.