якої думки про цю справу досвідчений лондонський сищик. Але в п’ятницю ввечері він неодмінно має бути в Лондоні, тому що жіночий комітет через якісь серйозні труднощі потребував його порад у суботу вранці.
Наближався час приїзду детектива, і я вийшов до воріт, щоб зустріти його.
Коли я дістався до сторожки, зі станції під’їхала візницька карета, і з неї вийшов вже сивіючий літній чоловік, худий, як тріска. На ньому був скромний чорний костюм і біла краватка. Обличчя його було гостре, як сокира, а шкіра жовта, суха й поблякла, наче осінній лист. У його твердих, як сталь, світло-сірих очах з’являвся якийсь бентежний вираз, коли вони зустрічалися з вашими очима, – ніби вони чекали від вас більшого, ніж було відомо вам самим. Хода його була легка, голос меланхолійний; довгі сухорляві руки були крючкуваті, мов пазури. Він скидався на пастора, на підрядчика похоронного бюро – на кого завгодно, тільки не на того, ким він був насправді. Більшої протилежності інспекторові Сігреву, ніж сищик Кафф, полісмена менш заспокійливої зовнішності (для сім’ї, пригніченої горем) ви ніде не знайдете.
– Тут живе леді Веріндер? – запитав він.
– Так, сер.
– Я детектив Кафф.
– Прошу сюди.
По дорозі до господи я назвав своє ім’я й становище в сім’ї, щоб він міг відверто говорити зі мною про справу, яку доручала йому вести міледі. Проте він не обмовився ні словом про справу, а тільки захоплювався місцевістю й зауважив, що морське повітря дуже різке і свіже. Я здивувався про себе, чим цей знаменитий сищик Кафф заслужив свою репутацію. Ми дійшли до будинку, немов два незнайомих собаки, яких уперше посадили на один цеп.
Спитавши про міледі й почувши, що вона в оранжереї, ми обійшли сад позад будинку й послали слугу розшукати її. Поки ми чекали, сержант Кафф розгледів крізь арку, обвиту плющем, наш квітник і попрямував туди, вперше виявивши щось подібне до інтересу. На здивування садівника і на моє обурення, цей знаменитий полісмен виявив неабияку обізнаність з нікчемним мистецтвом розведення троянд.
– Ач, як ви вдало тут спланували квітник: на південь і південний схід, – сказав сищик, кивнувши своєю сивіючою головою, і в його меланхолійному голосі на якусь мить з’явились нотки задоволення. – Саме такої форми і має бути квітник – наче коло, вписане в квадрат. Так, так, і алеї поміж клумбами. Але їх ніколи не посипають гравієм. На алеях у квітнику, пане садівник, повинна бути травичка, так, травичка, а гравій – занадто твердий матеріал для квітника. Яка прекрасна клумба білих та блідо-рожевих троянд! Вони завжди так чудово гармоніюють на одній клумбі, правда? А ось біла мускусна рожа, містере Беттередж, – це наша стара англійська рожа, як вигідно вона виділяється поміж найліпшими й найновішими квітами. Чарівна квітка! – сказав детектив, голублячи її своїми кістлявими пальцями і промовляючи до неї, мов до дитини.
Ну й полісмена ж прислали нам! І оце він повинен довести до кінця справу з алмазом міс Речел і знайти злодія, що викрав