наче не помічаючи або не звертаючи уваги на те, що він був для неї зовсім незнайомий.
– Ви сказали, – спитала вона, вказуючи на містера Френкліна, – що він дав вам ключ до таємниці?
– Це міс Веріндер, – шепнув я сищикові.
– Дуже можливо, що саме цей джентльмен, міс, – повторив сищик, уважно вивчаючи своїми сталево-сірими очима обличчя моєї панночки, – дав нам у руки ключ.
На якусь мить вона повернулась і хотіла було подивитись на містера Френкліна. Я кажу «хотіла було», бо вона раптом знову відвернулась, перш ніж очі їх зустрілися. Її думки, напевно, були чимсь дивно стривожені. Вона почервоніла, потім знову зблідла. Разом із блідістю на її обличчі з’явився новий вираз – вираз, який мене дуже злякав.
– Відповівши на ваше запитання, міс, – промовив сищик, – я прошу вашого дозволу задати і вам запитання. Тут, на ваших дверях, є пляма. Ви часом не знаєте, коли її зробили або хто її зробив?
Замість відповіді міс Речел продовжувала далі запитувати, як ніби сищик ні про що її не питав або вона нічого не чула.
– Ви новий полісмен? – спитала вона.
– Я сищик Кафф, міс, із слідчої поліції.
– Як ви гадаєте, чи варто вислухати пораду молодої дівчини?
– Я радо вислухаю її, міс.
– Виконуйте свої обов’язки самі й не дозволяйте містерові Френкліну допомагати вам!
Вона промовила ці слова з такою злістю й шаленістю, з таким незвичайним вибухом ворожості до містера Френкліна в голосі і виразі обличчя, що, хоч я і знав її з дитинства, хоч я любив і поважав її майже так само, як і міледі, – мені вперше в моєму житті стало соромно за міс Речел.
Сищик Кафф не відривав від її обличчя свого нерухомого погляду.
– Дякую вам, міс, – сказав він. – Ви, бува, не знаєте чого-небудь про цю пляму? Чи не зробили ви її самі ненароком?
– Я нічого не знаю про пляму.
З цими словами вона обернулась і знову замкнулась у своїй спальні. На цей раз і я почув (як чула раніше Пенелопа), що вона заридала, як тільки залишилася знову на самоті.
Я не міг наважитись глянути на детектива, а подивився на містера Френкліна, який стояв поряд зі мною. Він здавався ще більше збентеженим, ніж я, витівкою міс Речел.
– Я казав вам, що я стурбований за неї, – шепнув він, – і тепер ви розумієте чому?
– Міс Веріндер, здається, трохи роздратована пропажею алмаза, – зауважив сищик. – Це річ дуже цінна… Цілком природно.
Вибачення, яке я придумав учора (коли вона забулася при інспекторі Сігреві), зробила сьогодні людина, яка не могла виявляти такого співчуття, як я, тому що була для неї сторонньою особою. Наче холодна дрож пройняла мене, а чому – я тоді не знав; напевно, тієї хвилини в мене промайнула перша підозра про нову думку (і жахливу думку), яка з’явилася в сищика Каффа, – лише на підставі того, що він побачив у міс Речел і почув від неї під час їх першої розмови.
– Молодим дамам дозволяється говорити, що їм заманеться, сер, – вів далі детектив, звертаючись до містера Френкліна. – Але забудьте про те, що сталось,