горілки не дадуть.
Але не такий був Кирпа. Кожний щербатий орт, таляр, роздобутий в походах, він похапливо запихав до своїх торбиночок, і очі його горіли жадобою. Він і в шинку намагався випити на дурничку. Козаки зневажали його за ту жадобу, та зневага з нього скочувалась, як з гусака вода…
Сулима спіткнувся, так неприємно було це згадувати. Переповідали йому козаки… Якось гуляли вони в шинку. Поткнувся туди й Кирпа. Остап Кикошенко, так, здається, Кикошенко першим його запримітив.
– Хлопці! – загорлав на увесь шинок. – П'ємо й гуляємо! Пан осавул нас вгощатиме!
Козаки реготали, аж шинок тріщав. Кирпа, котрий заникнув до шинку з надією хильнути на дурничку, почувши таке, позадкував було до дверей. Але шлях йому загородили.
– Що це ти, пане осавуло, – підійшов до нього Кикошенко, – понагрібав золота в торбиночки, а сам на чужий коровай?
– Що ви, що ви, – розгубився Кирпа. – Яке злото? Щербатий шеляг у мене ще, може, й знайдеться, а ви – злото. Та я не пам'ятаю, коли востаннє щире злото й тримав у руках.
– Га-га-га!.. – регоче Кикошенко. – А коли ми тебе полапаємо за боки, га? Та ще й витрусимо твої торбиночки, га?
– Не маєте права! – позадкував Кирпа. – Я самому кошовому на вас поскаржуся!
– Скаржся! І не тіпайся, жмикруте. Ми на твоє злото не зазіхаємо, бо в нас і своє сьогодні водиться. А завтра не буде, то й біс із ним. Завтра і без злота проживемо.
З цими словами Кикошенко витягнув з шароварів капшук, помахав ним перед носом Кирпи.
– Чув, як дзвенить?
– Дзвенить, дзвенить, – погодився Кирпа. – Мабуть, добра монета.
– Та вже ж не якесь лайно в капшуку, а щире злото. – І Кикошенко висипав собі в жменю кілька блискучих талярів, сунув під ніс Кирпі. – Бачив, яке добро?
– І проп'єте отаке багатство?
– Проп'ємо! – кричав Кикошенко. – На бісового батька воно здалося!
Кирпі забракло повітря – жменю талярів протринькати? З трудом ковтнув слину, ще раз перепитав:
– І ото прогуляєте всі таляри?
– До останнього! – не вгавав Кикошенко. – Будемо шкварити гопака та співати пісень. А тобі жалко? Чужого добра? – Підморгнув козакам, повернувся до Кирпи: – Хочеш, і ця жменя талярів буде твоєю?
Кирпа аж кинувся до Кикошенка.
– За так?
– Ні, за так тільки комарі гризуть. А ти лізь під стіл і кукурікай там.
– Як? – не второпав Кирпа.
– А так, як півні кукурікають, – уточнив Кикошенко.
– І жменя талярів буде моєю?
– Твоєю…
І Кирпа поліз під стіл. Кукурікати…
Сулима знову спіткнувся і сердито сплюнув. А що з ним чинити? Як з Кирпи ту жадобу вибити, пропаде ж бо. А в загін його треба неодмінно взяти, хоч у Кодаці людиною стане, бо, здається ж, по-справжньому ще й пороху не нюхав.
На січовому майдані біля ганебного стовпа побачив Сулима гурт козаків і собі звернув до них. З обох боків до ганебного стовпа було прив'язано двох молодих