осавуле, треба ділом заслужити, а не криком, – спокійно мовив Сулима і додав з жалем: – Ех ти, осавуле! Не той у тебе дух.
– Але я старшина! – закричав Кирпа, і його торбинки на поясі так і затряслися. – Я старшина, і вони мусять мене слухати! Я їм не простий козак-сірома!
– Не простий козак-сірома, кажеш? – поспитав Сулима, і очі його звузилися й потемніли. – Ну, коли вже ти старшина, то ось… – Сулима мовчки взяв у Гната сокиру, підійшов до ясена і легенько цюкнув, але сокира так і вп'ялася в деревину по самий обух. – Коли ти старшина, то витягни сокиру.
– Нам це не в забарі… Одною рукою?
– Тягни одною, – знизав плечима Сулима.
Кирпа хвацько підбіг до ясена, схопив сокиру, рвонув на себе, але сокира – ні з місця. Кирпа тоді щосили засмикав, піднатужився, аж шия почервоніла.
– Зараз, пане отамане, один мент… – метушився він біля ясена і ще вище закачував рукава. – А може, я двома руками візьмусь?
– Хоч і трьома, коли маєш, – відказав Сулима.
Ярема почав пирхати, Гнат відвернувся й сміявся в кулак. Гнів та обурення в Гуні вже минули, і він, весело блискаючи великими чорними очима, кривив рот у посмішці. До них уже звідусіль збігалися козаки й чмихали, ледве стримуючи регіт.
– Зараз я, зараз… – Кирпа плював на руки з такою заповзятістю, ніби хотів їх відмити від вікового бруду. А потім з люттю накинувся на сокиру, як на свого запеклого ворога, щосили засмикав її обома руками так, що й ясен захитався, але сокира – ні з місця…
– Доведеться тобі, осавуле, позичати ще й третю руку! – кинув хтось шпильку з гурту, і козаки зареготали.
Кирпа вже пік раків, не підводячи голови. Гуня не втерпів.
– Кинь, осавуле, цей вертеп, – мовив тихо. – Не гарячися, як курка, котрій приспічило нестися, а вона не знайде підходящого місця. Тягни з умом і спокійно.
Кирпа зробив останній захід і так схопив сокиру, що трохи було не зламав, спіткнувся і впав. З численних торбиночок, що висіли у нього на поясі, так і сипонув на землю осавулів скарб. Чого там тільки не було: срібні празькі гроші, пів-гроші з Кракова, галицькі срібні монети, литовські динарії, татарські дирхеми, дукати, угорські флоринки, великі срібні таляри, левки, різний дріб'язок, що складався з шостків, ортів, чверток, осьмаків. Все, що було колись в обігу на Україні, знайшло свій притулок в торбинках осавула Кирпи.
– Якби до тих срібняків та ще розум, – похитав головою Сулима і, однією рукою взявшись за сокиру, хитнув нею легенько і вийняв. – Ось так, осавуле. Не дурну силу треба прикладати, а кебету, вміння. Гонору в тебе забагато, а толку катма!
Кирпа, увесь червоний, рачкуючи на землі, збирав свій скарбець.
Сулима махнув рукою, сплюнув і хотів було йти, але Кирпа наздогнав його.
– Пане отамане… Але ж я осавул, а не простий козак. Я ще своє доведу. Ви ще побачите, хто такий Кирпа і на що він здатний!
– Спробуй, – сказав Сулима. – Може, що й вийде з тебе. Візьму я тебе у свій загін, може, й вивітриться з тебе ота пиха та зневага до товариства.