і одного з своїх рятівників-визволителів. Ярема сидів на жерлі гармати, звісивши босі ноги, й грав на якомусь дивному для Гната інструменті. Він тримав біля рота металеву підківку, щипав рукою пластинку, і з тієї підківки вилітали крихкі, тендітні звуки, що текли майданом, наче дзюркітливий струмок.
– Що то в тебе? – запитав Гнат.
– Дримба, – відповів Ярема і знову поклав на зуби звужений кінець підківки, щипав пластинку, видобуваючи ніжну мелодію.
Гнат і собі вмостився на жерлі гармати, але Ярема урвав гру, повернув до побратима зажурене лице. В блакитних його очах стояв сум.
– Сестричка сьогодні наснилася, Настя, – озвався по хвилі. – Тільки дивно снилася, чайкою білою примарилась… Буцімто пливу я Дніпром, а наді мною в'ється біла чайка. І жалібно-жалібно квилить. «Чого ти, чайко?» – питаю її. А вона мені й одказує людською мовою: «Я не чайка-зигзиця, я сестриця твоя Настя…» Я руки до неї простягнув і прокинувся… Хоч би з Настею яке лихо не лучилося, бо чого це вона чайкою у мій сон прилітала?.. – Посміхнувся і запитав Гната: – Знаєш, як я Настю дражнив, коли ми ще дітьми були? Жайворонятком… В день сорока мучеників Настя завжди пекла з тіста жайвора. Бабуся казала, що того дня сорока кладе у гніздо сорок прутиків, а жайвір вилітає з вирію і спішить у наші краї з весною. Мама завжди пекла бублики, сорок бубликів, а Настя ліпила з тіста жайвора. Як зараз бачу… Виходили ми з жайвором у двір, а в дворі снігу повно. Ще й завірюха, буває, гуде-виє, крутить-свище. Настя простягала до завірюхи жайвора, спеченого з тіста, і прохала його: «Лети-лети, жайворе, до братів своїх жайворів, та повертайтеся всі з вирію, принесіть нам красну весноньку з теплого краю, застеліть барвінком наш двір. Хай дорога ваша буде легкою, а крилоньки міцними, несіть нам весну хутчіше…» Так прохала-заклинала Настя, і віхола тоді затихала, і невдовзі й справді надходила весна…
Ярема підніс до рота дримбу, поклав на зуби вужчий край підківки, защипав пластинку… І знову полинули ніжно-сумовиті звуки… Та Ярема відразу ж урвав гру, сховав дримбу.
– Ти вже запорожець? – запитав Гната.
– Уже. Записали мене до Канівського куреня під прізвищем Кодак. На згадку про фортецю, з якої мене визволив батько Сулима.
Ярема обняв Гната:
– Будь здоров, козаче! Ходімо покажу, де твій курінь.
І завів Гната до однієї з приземкуватих будівель. Посередині стояло сирно – довгий стіл, збитий з грубезних дощок, попід стінами дощані нари, на стінах порозвішувана зброя, в кутку – ікони. А над столом висіло велике панікадило… Це й було помешкання Канівського куреня. Все Гнатові в диво, озирався, роздивляючись то зброю на стінах, то панікадило, то лампадку, що блимала перед іконою Георгія Побідоносця. Молодий і гарний святий з білим покривалом на спині, сидячи на коні, проштрикував довгим списом змія. І цей святий був схожий на запорожця, бо мав оселедця і довгі козацькі вуса.
– Сідай, – припрохував Ярема. – Ось тут і почнеться твоє козакування.