уродзоному шляхтичу, засміявся. І подумав, що було б непогано, якби ті лотри та спіймали коли-небудь Пшияловського, – ось тоді б він позбувся гетьманського донощика.
«Ідея, – подумав Маріон, – треба лише підшукати зручний випадок».
Вже звечоріло, коли комендант, обійшовши фортецю, повернувся до хати і буркнув джурі:
– Піди і приведи її, бо мене їсть смуток.
– Слухаю, – ліниво озвався джура.
– Ти мене розумієш, бовдуре? Коли зачепиш її хоч пальцем – нарікай на самого себе!
– Слухаю, пане комендант!
Джура зник, Маріон зацибав з кутка в куток.
«Цікаво, – думав він, – чи віддасться вона добровільно? О, жіночі пестощі для мене зараз що той бальзам! Інакше зовсім зачахну і захирію. Але надто горда холопка. Як шляхтянка, не хотілося б її силоміць мордувати. Живосилом – не те. Силоміць діє тільки та худобина Пшияловський…»
Та ось джура вводить полонянку, а сам зникає. Маріон окидає поглядом бранку – єдину свою радість у цих диких краях. Хай буде проклятою та мить, коли він погодився сюди приїхати!
– Здрастуй, красуне!
Полонянка не відповіла, дивилася кудись повз коменданта. Висока, струнка, з русою косою. Коса довга і товста, до пояса. Маленькі груди під благенькою сорочкою, наче два горбочки. Рукавця сорочки – вуставки – вишиті червоними квіточками з чорними пагінцями та листочками… Зваблива… Ні, вона таки має стати його єдиною радістю в цьому закутні – як добре, що її спіймали драгуни на якомусь хуторі. Вояків застеріг: хто її хоч пальцем зачепить – того зарубає на місці. Вона мусить дістатися тільки йому. Коли б вона зохотилась сама… Боже, що б то було для нього за щастя!
Маріон налив два кухлі вина, один спрагло сам спорожнив, другий підніс полонянці.
– Випий, і цей трунок вижене смуток з твоїх гарних очей. Я велів, аби тебе годували по-людськи і ставилися по-шляхетському.
– У неволі не буває доброти, – відповіла вона, – бо неволя ніколи не буває доброю і справедливою.
– Ти не бійся мене.
Вона глузливо гмикнула.
– А чого б це я боялася того, хто сам труситься над своєю долею?
– Але я добрий, – збрехав він, бо в ту мить і сам вірив у свою доброту. – Я поділюся своїм добром з тобою. І своєю любов'ю.
– І для цього ти мене зачинив у льох?
– Пташечку варто зачиняти, інакше її згамає кіт.
– Гм… Чи не краще тоді зачиняти кота?
– Ха-ха! – зареготав він. – Ти дотепна, моя пташечко!
Ще хлюпнув у кухоль вина, бо допікала спрага.
– Як тебе звати? – обхопив її за гнучкий стан.
– Чи панові не все одно? – вона вислизнула з його обіймів. – Я не терплю старих лапунів.
– Але я хочу вимовити твоє ім'я, – перехилив він кухоль.
– Полонянка…
– Рід у тебе є?
Вона випросталась і гордо глянула на нього.
– У мене є рід, і великий. Я – українка!
– Але я питаю, як тебе звати?
– Українка, – вперто повторила вона.
– Ти