гендлярів, котрі за злото ладні рідному батькові розпороти живіт! – обурено вигукнув Лелека. – Я бруднити свої руки не буду. Хай Річ Посполита сама й відбиває Кодак. І заощадить на цьому злоті. Я проти запорожців не піду. Реєстрове військо набиралося для боротьби з татарами, а не для братовбивчої різанини! Я можу бути вільним, пане воєводо?
– Прошу пана, – рівним голосом мовив воєвода. – Ви вільні, пане Лелеко! Жаль мені вас!
– Жалю не потребую! – відрубав Лелека і вийшов.
– Та це ж… Та це ж бунтівник! – аж зблід від обурення Кононович. – На палю лотра!
– Смерть зраднику! – захрипів Джевага і почав засукувати рукава свого кунтуша, оголюючи волохаті руки. – Та ми його в один мент…
Хваленко поривався вихопити з піхов шаблю, та шабля застряла в піхвах, і він сопучи марно намагався її виволодати.
– Почекайте, панове, я зараз… зараз, – бурмотів Хваленко, смикаючи осоружну шаблю. – Я ж йому…
– Пане воєводо, – зробив крок вперед Караїмович, – дозвольте…
– Спокійно, панове, – підняв обидві руки воєвода. – Я поділяю ваш справедливий гнів і обурення…
Того ж дня старшину Семена Лелеку знайшли мертвим з ножем у спині… Того ж таки дня Караїмович та Кононович виїхали з Бара в Черкаси – готувати реєстровців для нападу на Кодак.
Розділ восьмий
Минув місяць звідтоді, як Сулимівці захопили Кодак, а з Варшави, взагалі швидкої на розправу, – ні слуху ні духу. Вже й вересень збіг, в степах і на ріках галасливе птаство збиралося у зграї – пора лаштуватися у вирій, а в Придніпров'ї все ще було тихо. Річ Посполита наче й забула про втрачену фортецю на Дніпрі. Щоправда, доходили чутки, що польське військо на чолі з коронним гетьманом все ще перебуває у Прибалтиці, а шляхта хоч і біснується при згадці про запорожців, котрі відбили у неї Кодак, але вирушити в похід до порогів лише з своїми силами не зважується. Певно, чекає панство коронного війська.
Майже щодень з'являлися гурти втікачів із Східної України, одні зупинялися у фортеці на день-два, розказували, що діється в селах, інші далі простували – шлях на Січ тепер був вільним. Про курінного отамана Івана Судиму й про те, як він з козаками викурив ляхів з-за порогів, вже співали пісень, але сам отаман був невдоволений, а тому й заклопотаний і похмурий. Запаси пороху танули, з харчами теж негусто, а з Січі, хоч і посилав туди гінців, ніяких вістей. Тим часом Павлюк поривався на Україну – полум'я роздмухувати, але Сулима його стримував:
– Як із Січі прийде підмога, так і відпущу тебе. Мо', й сам з тобою гайну – люд на боротьбу піднімати та ляхам сала за шкуру заливати, а поки що ти і твої хлопці-молодці у фортеці потрібні.
Одного ранку – це вже було на початку жовтня – до фортеці прибилися три вершники, на вигляд – реєстровці, і попрохали, щоб відчинили браму. Савран їм відмовив.
– Не бійтеся, січовики, ми втрьох не захопимо вашої фортеці, – гукнув передній вершник, у якого було перев'язане плече.
– Впусти, – велів отаман Саврану. – Надто вони язикаті,