ще можна було на свій бік перетягти.
– Ти думаєш? – спокійно запитав Сулима.
– Я проти гетьмана підняв би повстання! – запально вигукнув Павлюк. – А Караїмович і побалакати запально не тямить. Старшину підбурював! Та старшина вже давно ожиріла на панських харчах. В польське магнатство преться, у шляхту, аж пищить. З козаками треба було балакати, з реєстром…
– Дав маху, – сонно позіхнув Караїмович і поклав голову на руки. – Ви, отамани, побалакайте, а я трохи подрімаю, бо вже й очі злипаються, наче хто їх медом помазав…
Це й зовсім обурило Павлюка.
– І він ще думає про сон, коли п'ять тисяч козаків проти своїх же братів зброю підняли? Радий, що сам утік, а з козаками по душах побалакати кебети не вистачило? Та що з тебе візьмеш, ти й раніше козаків сторонився.
Але Караїмович уже хропів, сидячи за столом.
– Не кричи! – спинив Сулима Павлюка. – Хай людина поспить, ходімо на повітря та побалакаємо.
Вийшли з комендантської хати і стріли Саврана.
– Тих двох реєстровців нагодував? – поспитав Сулима. – Хто вони такі?
– Казали, що їхнього старшину Караїмовича гетьман їхній, реєстровий, схопив і хотів було за непослух на горло карати. Бо Караїмович відмовився йти на Кодак ще й інших підбурював. От йому й скрутили руки. Ну, а козаки звільнили його.
Розповівши, Савран подався у своїх справах, а Сулима і Павлюк присіли на камені.
– Ех, чорт! – Павлюк крутив чорний вус. – А я ж на реєстровців покладався. Думав, піду на Україну, першими реєстровців підніму, а тоді вже й люд. А вони сюди йдуть.
– Фортеці їм не бачити, як свого носа! – твердо мовив Сулима. – Варта в нас пильна, зненацька не застукають. Але як гірко буде стріляти по своїх же козаках-українцях! – Сулима помовчав, а тоді продовжував свою думку: – Споконвіку на Україні немає єдності. Одні борються, щоб Україна була свобідною і сама собі жила, інші з шкур лізуть, аби ще більше ворогів на Україну привести. Невже ніколи між нами не буде спільноти? Невже українці не зберуться всі разом і не скажуть: годі! Походили в чужих ярмах, хочемо самі жити! І самі собою розпоряджатися, бо не ликом же шиті.
– Треба все зробити, аби реєстровці були з нами, а не проти нас, – сказав Павлюк. – Вони не відають, що чинять.
– Ти гадаєш, вони сліпі вівці?
– Ні, вони зрячі, але дивляться не туди. Їм злото засліпило очі. Просто Караїмович макуха і не зумів зачепити їх за живе. А я знайшов би з ними спільну мову.
– Ти Караїмовича добре знаєш? Що це за птаха? Якого лету?
Павлюк на хвилину замислився, крутячи вус.
– Не зовсім, але це неважливо.
– Якраз це і важливо. Хто такий Караїмович?
– А біс його знає, що він за один! – щиро вигукнув Павлюк. – Я його кілька разів бачив. Гордий завжди ходив, як індик. На козаків зверхньо поглядав, тримався від них подалі. Але й до старшин не дуже горнувся. Якось ніби середину гнув. У своїй гордині зачинився. Одне слово, моя хата скраю… Все ніби