Валентин Чемерис

Фортеця на Борисфені


Скачать книгу

з ніг до голови оглянув Караїмовича. Ніби вперше його бачив. Той стояв перед ним сяючий, свіжий. Колупався в зубах. Всмак поїв, виспався. На ньому голубий жупан, шапка оторочена соболем, при боці – шабля. Певно, коштовна, руків'я в позолоту вбране. Чорне довгасте обличчя старшини, ледь подзьобане віспою, так і випромінює сите задоволення. У вузьких косих очах – хижа втіха… Втіха ловця, що спопав-таки звіра, на якого так довго полював. Павлюк відвернувся…

      – Не подобається моя пика? – весело поспитав Караїмович. – Ха-ха! Він ще мене сміливості навчав. Хизувався переді мною своїм таланом, а сам, як миша, в пастку вскочив.

      Павлюк прикусив губу… Що правда, то правда. Вскочив. Справді, як мишу, його заманили досвідченіші хижаки. І треба ж було так довіритись… Недарма Сулима відчував тривогу, все доскіпувався, хто такий Караїмович. Ще й застерігав, що він не той, за кого себе видає. Ех… Дав маху. Та що тепер. Коли вскочив у халепу, тоді стає ясно, де оступився.

      – Слухай, панський прихвосню, де мої козаки?

      – Хто був дурніший з твоєї сотні, то зараз на тім світі у райські врата кулаком тарабанить, хто здався, того пов'язано і в Черкаси погнано. Там розберуться, – безневинно посміхався Караїмович.

      Безвільно впала Павлюкова голова на груди, але він тої ж миті спохватився й підняв її гордо, аби ворог не втішався з перемоги.

      – З яким би задоволенням переломив тобі хребта! – безсило скреготнув зубами Павлюк.

      – У мене теж таке бажання, – ошкірився Караїмович. – Задумки в нас однаковісінькі, як бачиш. Тільки ти спізнився з своїм бажанням.

      – Вбити ворога ніколи не пізно.

      – Але ти програв.

      – Але це ще не все!

      – Ні, сотнику, це вже все.

      – Я вірю у свою вдачу! – сказав Павлюк.

      – І я вірю в свою! – в тон йому відповів Караїмович. – Сподіваюся, що ми більше не будемо зустрічатися. Принаймні на цьому світі.

      – Рано ж ти мене хорониш, запроданцю!

      – Аби не пізно.

      – Ти сильний і хитрий ворог, – по хвилі мовив Павлюк. – Ти мене перехитрив. Я хитрувати не вмію, в цьому моя біда. Але дякую за науку. Сподіваюсь, що колись віддячу тобі сторицею!

      – Нема за що дякувати, сотнику! Та й пізно вже. Ти навіть вдарити мене не зможеш.

      – Вдарити, може, й ні, але плюнути… – Павлюк виплюнув згусток крові в лице Караїмовичу: – Одержуй, панський прихвосню!

      Караїмович відскочив, витер лице і, вихопивши з піхов шаблю, кинувся на Павлюка… Павлюк випростався… Караїмович опустив руку. Облизуючи губи, хрипло сказав:

      – Ні, Павлюче, не для того я ризикував своїм життям, щоб так просто тебе вбити. Легкої смерті не чекай!

      – Я козак, а козак не шукає легкої смерті!

      – Не сумніваюсь. Ти хоч і довірливий, як дитина, але хоробрий. Цього в тебе не забереш. Обіцяю тобі важку смерть або на пласі, або на палі. Але не тепер. Я хочу навтішатися своєю перемогою.

      – Чи не зарано втішаєшся?

      – Спішу! – гмикнув Караїмович. – Негусто випадає мені втіха, щоб відмовлятися