Караїмович і відвернувся.
– Отак? – закричав гетьман. – Ой-ой!.. Коли вашого гетьмана поранило на полі бою… ой-ой… то й помочі не діждешся? Ой-ой… Помираю.
– Гей, джуро! – крикнув Караїмович. – Витягни з гетьмана шип! – І повернувся до старшин, глузливо сказав: – Нас спіткало нещастя. Гетьман тяжко поранений, тому приступ відкладається. Козаки хай відведуть коней у балку. Видайте кожному реєстровцю по шкалику оковитої. Для підняття духу й бадьорості. Вночі продовжимо приступ!
Караїмович скочив на коня й, прихопивши з собою десяток вершників, помчав до фортеці. Ще здалеку махав руками, щоб не стріляли.
– Ere-ге-ей, Сулимо-о-о!.. – на все могутнє горло закричав Караїмович. – Ти чуєш мене, Сулимо? Це я, Караїмович! Я захопив Павлюка. Сидить у клітці. І ти будеш сидіти в клітці, Сулимо-о! Я повезу вас до Варшави, а твоїх козаків посаджу на палі-і-і!
Вдарили у відповідь гармати, Караїмович, пригнувшись до гриви, помчав назад… Двоє реєстровців вилетіли з сідел… Та Караїмович на те не звернув уваги. Скочив з коня біля гетьманського намету, хотів було зайти, але, почувши, як гетьман ойкає, сплюнув і повернув до свого намету.
– Джуро, оковитої!
Сидів посеред намету, по-турецькому підібгавши ноги, жадібно жлуктив оковиту. Вузькі косі очі його були тверезі й злі. Думав про Джевагу. Чому той не подає знаку? Адже домовились: тільки реєстровці нападуть, Джевага винищує варту біля брами… Невже Джевагу викрили? Чи не мав досі слушної нагоди? Треба спробувати ще вночі, може, тоді Джевага впорається з брамниками. Іншим робом фортеці не візьмеш… Коли б реєстровці не охололи, не позадкували… Один уже не витримав. Гетьман його прикінчив. А що коли всі носами закрутять? Тільки й надії на оковиту… Караїмович прислухався. З гетьманського намету чулося ойкання.
– Тьху! – спересердя сплюнув Караїмович. – Опудало горохове, а не гетьман! Постривай, телепню, візьмемо Кодак, не бачити тобі булави, як своїх вух! Думаєш, я для тебе стараюся? Дзуськи!..
Вночі реєстровці поповзли до фортеці. Ніч видалась темною, зривався вітер і тоскно завивав. Караїмович пошепки підбадьорював ближніх… Десь у прибережному вербняку моторошно завивав сич.
– А щоб ти скис! – крізь зуби вилаявся старшина. – Не знайшов іншої ночі!
Повзав між рядами, підганяв реєстровців, підбадьорював:
– Діло сича кричати, діло лицарів гори вернути. Вперед, хлопці! Вранці будемо пити й гуляти у фортеці!
Реєстровці тягнуть за собою штурмові драбини та перекидні містки. На фортечних мурах тихо. Гуде вітер, та ніяк не вгамується клятий сич… Ось чути, як на Дніпрі сплеснула риба. Караїмович враз насторожився. Довго прислухався. Сом вдарив хвостом по воді, сам себе заспокоював.
– Швидше, хлопці, швидше!
Зненацька з фортечної стіни почулося глузливе й спокійне:
– Та хоч не дуже сопіть!
– Та шаровари побережіть, дірки на колінах попротираєте.
І тої ж миті фортечні стіни спалахнули вогнем… Вдарили гармати, луна сколошкала принишклу ніч. З переляку замовк сич. В