у вогонь.
– Горить! – і прямо з вежі стрибнув у сідло.
Кінь з місця взяв клусом, але, трохи від'їхавши, Гуня спинив коня. Аби не ризикувати, вирішив зачекати, доки розгориться багаття. Вогонь уже гоготів на помості, густий дим клубами пішов у небо.
– Горить, дорогенька, горить… – аж тремтів від збудження Дмитро. – Гори, рідненька, гори, дорогенька!.. Чорта з два татарва непомітно підійде до Січі! Вогонь швидше добіжить до Базавлука й підніме товариство на ноги… Гори, рідненька, гори, дорогенька!
Ось на далекому кряжі, що синів ген на видноколі, спалахнула маленька цяточка. Гуня стрепенувся. Цяточка блиснула на синьому кряжі, замиготіла, й перегодя на кряжі шугнув угору білий дим, яскраво затанцювало полум'я…
– Єсть! – зраділо вигукнув Гуня. – Мій сигнал побачили, горить сусідня вежа! Ура-а-а!..
Огрів коня канчуком і помчав на дорогу. Тепер можна бути спокійним. Через мить по кряжах і могилах запалахкотять сторожові бекети, і останньою спалахне вежа біля самісінької Січі. Спалахне, як товариство сідлатиме бойових коней.
– Га-га-га! – кричав Гуня, женучи коня. – Гори, дорогенька, гори, рідненька!.. Біснуйтеся, яничари, лікті свої гризіть. Зустрінуть вас кулі гарячі та шабельки блискучі. Го-го!
Дорога знову побігла вниз, і в балці Гуня побачив колесо. Звичайнісіньке колесо від воза. Воно лежало посеред дороги і, певно, довго крутилося на місці й підстрибувало, доки не затихло, впершись у пісок втулкою. Хлопець якусь мить дивився на нього, і йому нараз пригадався той далекий вибух…
– Лети, коню! – Гуня вихопився з балки. Край дороги побачив голоблю. Кінець був осмалений вогнем, якась невидима сила закинула її сюди вслід за колесом. А в придорожній пилюці валялася голова. Вона витріщилась на хлопця одним оком, вузьким, косим, друге було прискалене. Голова жовта, з випнутими вилицями, горбоноса, з ріденькими вусами й ще рідшою бородою.
Кінь захрипів, косячи оком на голову.
– На одного яничара поменшало! – сказав Гуня й подався далі.
Згодом побачив чорне вирвище, а навколо валялися розкидані колеса, передки возів, волячі голови. Над побоїщем каркало гайвороння, клювало там щось і ліниво знімалося на крило. Всюди шмаття людських тіл. По довгих засалених халатах на трупах, по брудних баранячих кожухах Гуня здогадався, що татар тут полягло чимало. А ондечки й запорожець лежить в червоних шароварах… Гуня скочив з коня й підійшов до краю вирви.
– Ей… Відгукніться! Є хто живий?
Тихо. Гуня обійшов вирву, прикинув: вибух розтерзав щонайменше возів зо три-чотири. Потрощених коліс чимало, полудрабків… І всюди татарва… А он ще один запорожець лежить, половина сорочки на ньому біла, решта – червона…
За ним передок воза ще димить, далі якесь лахміття тліє. А ось шматина з мішка, власне, гузир. Підняв його, в гузирі застряло кілька пшонин… Гуня то підбирав речі, то знову їх кидав. Побачив ще одного запорожця. Він тримав у руках голоблю, а побіля нього покотом лежали татари з потрощеними головами.
– Намолотив