до світлиці. – Горить увесь.
– Коли живий, то відволодаємо, – пообіцяв дід. – Козаки як кішки – живучі. А Яцько жилавий та міцний – з того світу вигребеться. Ти, Дмитре, посидь біля отамана, а я невзабарі води на кабиці нагрію, зілля зготую, та й заходимося.
Прудкий дід, метушливий. Гуня й люльки не встиг викурити, як Касян уже й води на кабиці закип'ятив, і відвар зілля зробив, і білу сорочку на перев'язки порвав. Старий щось торохтів, а його маленькі, сухі й зморшкуваті руки невтомно миготіли, промивали рани, перев'язували, і від дотику тих рук поранений поволі засинав.
– Хай поспить, а коли прокинеться, тоді вже я біля нього як слід заходжуся, – сказав Касян, сідаючи на лаву. – А ти ж чого це, козаче, зажурився?
– Як же, батьку, не журитися: куди не повернешся, всюди горить. Там пече, там боляче. То я й гасаю з вогню та в полум'я. Кодак реєстровці приступом беруть, орда на Січ розігналася…
– Еге-ге… Отакі, брате, непереливки. Та ти носа не вішай, в путь-дорогу збирайся, а за отамана не турбуйся. На ноги поставлю. Та постривай, діло ділом, а поїсти не завадить. Треба ж бо й зубам роботу дати.
Касян метнувся в хижку, приніс сушеного м'яса, миску соломахи, дві ложки поклав і, хитро посміхаючись, шкалик дістав.
– За здоров'я отамана вип'ємо, – гомонів, розливаючи калганівку. – Ця хмільна штука від господаря лишилася. А тепер ми тут господарі.
Коли випили, Касян, куштуючи соломаху, розказував:
– Дак ото, козаче, як із Хвеськом оте лихо лучилося і повернувся він з Кодака без очей, то дуже горював та побивався. А перегодя попросив молодиків, щоб його на Січ відвезли. І передав свій зимівник війську Запорозькому у вічне володіння. Ще й розпорядився, щоб хлопці його на Січі козакували й більше не наймитували. Шаблі їм дав і по коню подарував… Ось так-то чоловік, осліпши, прозрів. Розквитавсь він з своїм господарством, взяв ліру, а в нього колись старий лірник помер, то ліра лишилася, і з хлопцем-поводирем поцуганився собі.
– Куди?
– А хто його знає. У світ білий, мабуть, подався.
– Он воно як, – задумливо мовив Гуня.
– Буває, – згодився Касян. – А мене й відрядили сюди з Січі пантрувати зимівник. Я й пантрую.
– Спасибі вам, батьку, – звівся Гуня. – Лікуйте отамана, а я подамся на Січ. Коли татар небагато посунуло до Базавлука, мо', кошовий виділить який загін Сулимівцям на поміч.
Виїхав Гуня за хвіртку й спинився.
– Ординці,– тільки й мовив. – Сюди їдуть, кляті кримчаки.
– Ногайці, – роздивився старий, – татари посунули на Січ, а ногайці гайнули зимівники грабувати.
Гуня засукав рукава.
– Несіть, батьку, рушниці, як є, та будемо некликаних гостей зустрічати. Я стрілятиму, а ви кулями гаківниці набивайте. Зимівник добряче вкріплений, сплоха не візьмуть!
– Еге-ге! – заторохтів Касян. – Ох і постріляємо ж ми зараз! Хтось із нас – ми або ногайці, а будуть на тім світі!
Розділ чотирнадцятий
Коли Караїмович (вкотре!) підняв реєстровців на приступ, і ті з гиком