до братчиків. Це отаман, з яким неможливо боротися: чим більшу кару йому вигадуєш, тим його армія стає сильнішою, бо ж слово не ув'язниш. Отаких треба душити маленькими, як кошенят, – поки сліпі. Я судив би не Шевченка, а Брюллова і Жуковського, які виростили його…
А цей… Першого разу я розмовляв з ним коротко, та й Гулак вельми скупий на слова. «Так», «ні», – от і вся його мова. Наступного разу я витягнув з нього більше. Сидів у Старій в'язниці навпроти Світличної вежі з кам'яними «мішками». Каземат мав вогкий, але порівняно з «мішком» – комфорт. На прогулянках познайомився з Семеном Олійничуком, який називав себе борцем за правду, з Гнатом Віщицьким – той хотів підняти повстання у Києві після подій у Галичині 1846 року. Осторонь тримався Шервуд-Вєрний – донощик на декабристів, який після розправи ставив цареві надто нахабні вимоги. І ще два контролери польського банку – ті фальшували облігації.
А взагалі Гулак полюбляв самоту. Поводився спокійно, покірно, тому, без відома Третього відділу, дозволили йому читати книги – математичні, їх привозив брат Олександр із Дерпта… Гулак юрист, а в гімназії нині викладає математику – там вивчив. А потім – під маркою літератури з точних наук – зібрав у казематі цілу бібліотеку, яку привіз із собою у Перм. Близько ста п'ятдесяти книг – юридичних, математичних, античних. Перекладав у тюрмі Евріпіда, вивчив кілька нових мов. Ми часто запитуємо про когось там: що він знає, але не цікавимося, чи він від тих знань став розумніший. Гулак же зайшов у тюрму енциклопедією, а вийшов енциклопедистом.
Однак тоді, панове товариство, я й не підозрював, що ця людина матиме для мене в житті таке значення. Гулак на одну мить викликав мій подив і тут же відштовхнув своїм холодом, я більше не мав бажання з ним зустрічатися, знав про нього лише з інформацій – письмових і усних.
Мені було відомо, що він живе без заробітку – на материні гроші, щодня марно ходить у губернську канцелярію з проханням дати будь-яку роботу, щоденно реєструється у квартального наглядача. У той же час граф Орлов постійно вимагав через губернатора письмового покаяння у Гулака і – марно. Це було схоже на поєдинок хижака і жертви, я донині не розумію сенсу того поєдинку. Здавалося б, що з того покаяння прибуде Орлову – орден, хрест? Таж ні! І чому, зрештою, не покається Гулак? Адже справа давно закрита, про неї забули, в ім'я якого принципу впирається він і страждає? Потім, коли Микола Іванович уже вчив моїх синів, я спитав його про це, та він відповів дуже загадково…
Отак Гулак пробідував цілий рік. Нарешті губернатор дістає вказівку від міністра внутрішніх справ прилаштувати де-небудь неблагонадійного. Його призначають перекладачем при губернському управлінні. Несолодко йому було. Просиджувати в душній губернаторській канцелярії поруч з двадцятьма дрібними чиновниками, які, між нами кажучи, дерли з прохачів хабарі, а потім їх пропивали, було для цієї чесної і слабосильної людини справжньою мукою. Тому нічого дивного, що він, заробивши трохи грошей,