Микола Іванович Новиков, знаменитий журналіст Росії, – невже і він нагадує вам загонистого офіцерика?
– Вибачте, – змінив я тон розмови, – я не проти, щоб людина зберігала вірність своїм ідеалам і переконанням. Тільки – з розумом! У межах законів, а як же інакше? Вам відомо про царський подарунок Пушкіну? Коли Пушкін написав вірша «Анчар», у якому недвозначно назвав володарів носіями отрути, наш цар передав для поета через Бенкендорфа тільки що видане «Повне видання законів Російської імперії» у тридцяти двох томах. Щоб знав, у яких рамках вільнодумствувати. А там вироки і Новикову, і Радищеву…
– Розумію… Погроза була виконана – і Пушкіну, і Лермонтову. Наш господар переступив рубікон сором'язливості. Катерина тільки погрожувала письменникам стратою, а Микола вперше в історії повісив поета.
– Так, так, Рилєєва. Та цар тоді не знав, що керівник Північного товариства ще й поет. Потім пошкодував – коли дізнався…
– Жалісливий цар, – зіронізував Гулак, але я пропустив його іронію повз вуха. – Я зрозумів, для чого ведете ви цю розмову. Та не відбирайте, прошу вас, єдиного, що зосталось при мені і з чим я хочу пройти через життя…
– Вашої стійкості?
– Так. Стійкість, сказав Монтень, це властивість людини терпіти лихо тоді, коли з ним немає змоги боротися чи уникати його. А переді мною, самі бачите, скільки тих лих стелиться…
Ні, я таки полюбив його, вчителя моїх синів. Чого він тільки не навчив їх, крім юриспруденції: літератури, математики, фізики… Тепер, коли вони зробили гідну кар'єру і втішаються пошаною в товариствах, я всім цим завдячую йому… Боже, Боже, ці самі слова я сказав намісникові після того, як мене понизили в посаді… Але хіба переконаєш людину, коли в неї замість душі – шинель… Намісник опустив очі, а рішення не змінив.
Отак минуло шість літ у Пермі. Губернатора Огарьова перевели в Петербург, мене призначили на його місце. Цілий рік я добивався, щоб з Гулака зняли поліцейський нагляд. А коли домігся – він виїхав до Одеси. Перед від'їздом Гулак зайшов попрощатися, жінка моя просльозилася, хлопці навперебій просили його залишитися, а я попросив, щоб беріг себе. Серце болить, коли такі люди марно гинуть. Петрашевський помер над Єнісеєм, Чернишевський волочить кайдани в Сибіру, Добролюбова з'їли сухоти… Та й Шевченко, знаєте, усе-таки постать. І всі головою об мур бились, не хотіли в покорі віддавати свої знання людям. Що воно таке: як тільки трохи більше розуму – так і за революцію! А подумай – що вона дасть, крім крові? Ет… То сказав мені Гулак: «Я дав собі обітницю мовчання, ваше превосходительство. І не зламаю її, ні для чого вже…» Отака то людина… Через сімнадцять літ, приїхавши на Кавказ, я почув про знаменитого кутаїського вчителя Гулака. Звісно, не забарився перевести його до Тифліса. А потім – зустріч… Хіба я міг не обняти давнього друга моєї сім'ї?
Весь час маю його на оці: дуже поважають його люди. Нещодавно, не без моїх клопотань, отримав він звання заслуженого вчителя з доволі високою платнею. А от орден святого Володимира цар особисто заборонив