стінами, а також ровом за ними. Я сподіваюся його затопити.
Коска підняв брову.
– Добре. Затоплюйте. Гурки не дуже люблять воду. З них кепські моряки. Затоплюйте. Чудово.
Він закинув голову назад і висмоктав із пляшки останні краплі, жбурнув її на брудну підлогу, витер брудною рукою рота, а тоді витер руку об брудну від поту сорочку.
– Хоч хтось розуміє, що робить. Можливо, коли гурки атакують, ми протримаємося довше, ніж кілька днів, га?
«Якщо нас не зрадять іще до цього».
– Хто його знає, може, гурки й не атакують.
– О, я сподіваюся, що атакують. – Коска потягнувся під стілець і витягнув ще одну пляшку. Коли він витягнув зубами корок і виплюнув його на протилежний кінець зали, у нього зблиснули очі. – Коли починаються бої, мені подвоюють платню.
Був вечір, і в приймальні віяв милосердний вітерець. Ґлокта притулився до стіни біля вікна, дивлячись, як над містом унизу розтягуються тіні.
Лорд-губернатор змушував його чекати. «Намагається показати мені, що він досі головний, хоч що там каже Закрита Рада». Але Ґлокта був не від того, щоби трохи постояти нерухомо. День вийшов виснажливим. Він плентався містом серед палючої спеки, оглядав стіни, ворота, війська. Ставив запитання. «Запитання, на які ніхто не має задовільних відповідей». У нього пульсувала болем нога, нила спина, а рука натерлася об ціпок. «Але нічого страшнішого, ніж зазвичай. Я ще стою. День загалом добрий».
Розжарене сонце було оповите жовтогарячими хмарами. Під ним виблискував сріблом у призахідному світлі довгий клин моря. Суходільні стіни вже занурили половину напіврозвалених будівель Нижнього міста у глибокий морок, а дахами Верхнього міста тягнулися тіні від високих шпилів великого храму, що повзли схилами скелі до Цитаделі. Від пагорбів на материку залишилися тільки далекі затінені обриси. «А ще там кишать гуркські вояки. Без сумніву, стежать за нами, як ми стежимо за ними. Бачать, як ми риємо рови, латаємо стіни, зміцнюємо ворота. Цікаво, як довго вони спокійно стежитимуть? Коли для нас зайде сонце?»
Відчинилися двері, і Ґлокта повернув голову, скривившись, коли в нього хруснула шия. То був син лорд-губернатора, Корстен дан Вурмс. Зачинивши за собою двері, він цілеспрямовано зайшов до кімнати, клацаючи металевими набійками по мозаїчній підлозі. «Ах, цвіт юної шляхти Союзу. Дуже добре відчувається почуття честі. Чи це хтось перднув?»
– Очільнику Ґлокта! Сподіваюся, я не змусив вас чекати.
– Та ні, змусили, – промовив Ґлокта, причовгавши до столу. – Так буває, коли хтось запізнюється на зустріч.
Вурмс трохи насупився.
– Тоді прошу пробачення, – відповів він максимально безцеремонним тоном. – Як вам наше місто?
– Жарке та з безліччю сходів. – Ґлокта плюхнувся на один із вишуканих стільців. – Де лорд-губернатор?
Він насупився сильніше.
– На жаль, мій батько погано почувається і не може прийти. Він, як ви розумієте, людина літня і потребує відпочинку. Однак я можу говорити за нього.
– Можете? Справді? І що ви з ним можете