хотіла. Їй більше подобалося сидіти над ними, схрестивши ноги, на краю виямка. Тут, на вітрі, було холодно, і вона щільніше обгорнула ковдрою тремтячі плечі. Холод – річ дивна та страшна. Вона його ненавиділа.
Але холод подобався їй більше, ніж товариство.
І тому вона сиділа осторонь, понура й мовчазна, і дивилася, як із похмурого неба зникає світло, дивилася, як поволі насувається темрява. Тепер від сонця лишався тільки ледь помітний відблиск на далекому обрії. Останні залишки кволого сяйва довкола загрозливих хмар.
Великий біляк підвівся, глянув на неї та сказав:
– Темніє.
– Ага.
– Мабуть, це й відбувається, коли сонце сідає, еге ж?
– Ага.
Він почухав свою товсту шию збоку.
– Треба ставити вартових. Тут уночі може бути небезпечно. Стоятимемо на варті позмінно. Першим піду я, потім Лютар…
– На варті буду я, – буркнула вона.
– Не турбуйся. Можеш поспати. Я розбуджу тебе згодом.
– Я не сплю.
Він витріщився на неї.
– Що, ніколи?
– Нечасто.
– Можливо, це пояснює її настрій, – пробурмотів Лонгфут. Він, без сумніву, хотів висловитися собі під ніс, але Ферро його почула.
– Мій настрій – це моє діло, дурбелику.
Навігатор закутався в ковдру й розтягнувся біля вогню, не сказавши нічого.
– Хочеш піти першою? – сказав Дев’ятипалий. – Тоді давай, але за пару годин розбуди мене. Кожен із нас має відбути свою чергу.
Ферро поволі, тихо, здригаючись від страху зчинити шум, сковзнула з воза. Сушене м’ясо. Сушений хліб. Фляга з водою. Їй вистачить не на один день. Усе це вона запхнула в парусинову торбу.
Один із коней, коли вона прошмигнула повз нього, форкнув і сахнувся, а вона нахмурилася. Ферро могла їздити верхи. Вона добре могла їздити верхи, але з конями знатися не хотіла. Кляті тварини, дурні та здоровезні. Пахнуть кепсько. Рухаються, може, й швидко, але потребують забагато харчів і води. Їх видно й чутно за багато миль. Вони лишають по собі великі сліди, за якими можна йти. Їзда на коні робить слабким. Покладись на коня – і, коли знадобиться втекти, зрозумієш, що втекти вже не можеш.
Ферро вже навчилася ніколи не покладатися ні на кого й ні на що, крім самої себе.
На одне плече вона повісила свою торбу, а на друге – сагайдак і лук. Поглянула наостанок на сплячі постаті інших, що скупчилися довкола багаття темними горбками. Лютар підтягнув ковдру собі до підборіддя, повернувши своє гладеньке обличчя з повними губами до яскравого жару. Баяз лежав до неї спиною, але вона бачила тьмяне світло, що відбивалося від його лисої маківки, та задній бік одного темного вуха й чула його повільне ритмічне дихання. Лонгфут натягнув ковдру собі на голову, але з протилежного кінця стирчали його ноги, худі й кістляві; сухожилля виступали з них, як коріння дерев із землі. У Кея очі були трішечки розплющені, і на вузькій ділянці очного яблука волого сяяло світло багаття. Він неначе стежив за нею, але його груди повільно здіймались і опускались,