місце. Я не пробував, не думав навіть пробувати. Якби мене запитали про страждання підлітка, якого щойно обчистили, я лише посміявся б. Оскільки для мене не існувало нічого серйозного, то і для інших теж не існувало, особливо для сосунців, народжених зі срібною ложкою в роті.
У колежі батьки вже не проводили своїх чад до шкільного паркану. Переступивши поріг своєї квартири, ці дітлахи ставали легкою здобиччю. Ми обирали якогось хлопця в повній екіпіровці, вирядженого саме так, як треба, кидалися до нього вдвох чи втрьох, заходили з обох боків і йшли разом із ним тротуаром, ніби ми разом прямуємо до школи, як компанія друзів. Перехожі проходили, не помічаючи нічого підозрілого. Думаю, вони навіть вважали, що споглядають радісне видовище: «То цей маленький християнин дружить із двома арабами! Цей хлопчик із гарної сім’ї має добре серце і не відштовхує хлопців, пошарпаних життям, вочевидь, дуже нестабільним життям…». Наших розмов перехожі не чули.
– Твої кросівки – який?
– Ви маєте на увазі, який розмір? Яке вам до цього діло?
– Відповідай!
– Сороковий.
– Сороковий, бляха! Саме те, що мені потрібно! Давай їх сюди.
– Та ну, я ж не піду до колежу в шкарпетках?
– У мене в кишені є ножичок. Ти ж не хочеш заляпати свій гарненький блакитний светрик жахливими червоними бризками? Сідай туди!
Я показував йому на лавку, бордюр, ґанок якогось іще зачиненого магазину.
– Ну ж бо, розв’язуй шнурки, бігом!
Я запихав «найки» до свого рюкзака і йшов, прихопивши Ясіна, який тоді носив уже сорок другий розмір і якому складніше було діставати собі речі в школяриків.
Бувало, ми били. Кулаком, ногою. Це коли чувак упирався. Така реакція здавалася нам цілковито безглуздою. За пару шкарів, серйозно… Кілька разів мене ловили. Я проводив у поліції годину-дві і повертався, ніби нічого й не сталося. Поліція у Франції і близько не така страхітлива, як у фільмах. Я ніколи не отримував довідником по пиці, жодного навіть найлегшого ляпаса. У Франції дітей не б’ють, так не робиться. У Белькасема й Аміни дітей теж не били. Пам’ятаю ґвалт у деяких сусідів: крики батька, який шмагав сина по спині, крики сина, який верещав від болю, крики матері, яка волала, щоб сеанс тортур закінчився. Пам’ятаю Мулу, Кофі, Секу, вони добряче отримували на горіхи. Упродовж кількох днів після цього їх не можна було сильно ляскати по плечу, а головне – не згадувати про покарання і не казати, що ти все чув і все зрозумів. Не сталося нічого. До того ж нічого не мінялося, життя після різок не відрізнялося від життя до різок. Мулу, Кофі й Секу так і несли свою варту під будинком чи на плиті й так само швидко бігали.
Я вжив запобіжних заходів і віддаляюся від 15-го округу. Гілкою 10 до станції «Шарль-Мішель», пересадка на Одеон, виходжу на «Шатле – Ле-Аль». Там юрмиться купа народу. Особливо чорні та араби. Дехто вважає себе американцем. Вони напихаються гамбургерами, щоб мати таку ж фігуру, як у брейкдансерів. Їх чути здалеку – на плечі реве бумбокс. На голові