горбках та по долинах, одною предовгою і кількома коротшими, поперечними вулицями. Хатки у вишневих садочках, хліви та обори і городи здебільшого до річки. А за городами берег, далі річка, оступлена зобабіч високими очеретами. Річка широка й гарна, тільки рибу в ній людям ловити заборонено, їм дозволено ловити вже за греблею, де, перепущена крізь зуби двох водяних млинів, вода тече невеликим швидким потічком, скаче по корчах і по каменю. Село мріє в мареві, поблискують проти сонця всі три бані Миколаївської церкви, а на шпилі фільварку, гейби жайворове крило, тріпоче стяг з графським гербом. Хоч люди подейкують, що їхній пан Казимир зовсім не граф, а тільки однофамілець графів, але хто осмілиться сказати те панові, та й кому до того яке діло.
– Замок колись був ще більший, тільки дерев’яний, – каже Філон, облизуючи та ховаючи до кишені дерев’яну ложку-рибку.
– Багато ти знаєш, – недовірливо кидає Яків, на прізвисько Струль. – Стоїть він уже літ сто.
– Стоїть, та не той, – блискає очима Філон, – той згорів.
– Чого б то він згорів? – облизує й собі ложку Яків. Губи в нього тонкі, а очі великі й сумні, як у старого вола, а чуприна чорна й буйна, і лице довгасте, сказати б, гордовите, коли б не ті очі.
– Бо… спалили козаки Хмелеві. Налетіли і в одну ніч… Кобзар розказував. Отой, що на Пречисту співав на паперті. Він у нас обідав.
Люблять парубки поговорити про Хмеля, про козаків, про Січ, тільки бояться. Отож і зараз.
– Не бридь дурного, – трохи боязко, а трохи суворо кидає Яків. – Розказуй тільки те, що бачив на власні очі.
– Виходить, кобзар брехав? – прискалює крапчасте, як у кібчика, око Філон.
– Може, й брехав, – понуро кидає Яків. – Йому що – поплескав язиком, та й далі.
– А нам?
– Сам знаєш, за що б’ють дурнів, – звівся на ноги Яків і хвицьнув батогом на вишневому батожилні. – Нам пора запрягать.
І знову: «Соб, сірий, соб, шутий, щоб тебе вовки з’їли. Куди хапаєш, не нажерешся ніколи». Воли притомилися, та й голодні, не напаслися, нерівно йдуть у борозні (то сірий попускає, то шутий), треба підганяти, міцніше тримати плуга. Вступає в ноги втома, болять руки. Врешті Яків кладе плуга лівою чепігою донизу, собкає до волів. За ним тягнеться вузенька, неначе ножем прорізана, смуга – її крає леміш. Сонце сиділо на самій маківці могили. Кінчали оранку раніше, бо субота. Як їхали до села, у церкві бемкав малий, яким дзвонять у піст, дзвін.
Звичайно хлопці під’їжджали до греблі з поля, хоч можна під’їхати туди й через куток Ямне, що за греблею. Але вулички там вузькі, покручені; щоб не наїхати на чий-небудь пліт, воли доводиться вести на налигачі.
Філон поспішав і через те поїхав через Ямне. Й не вів воли, а гейкав з воза. Поспішав, бо крутилася в голові думка зняти з горища та переглянути ятірці. Либонь, за зиму лозові кільця потріскалися, та й дірки не позалатував з осені. За ті ятірці його сварили батько та мати і старший брат Йосип, бо ставив їх Філон у кінці свого городу,