не кажуть всієї правди. Приховують, – мовила Лукина. – Вони теж бояться. Дідуньо оно розказували, як за Хмельницького все сталося. Усіх панів повиганяли, а котрих побили.
– Так і стоїть усе те перед очима, – сказав Філон.
– Тебе ж тоді й на світі не було.
– Ага. А от заплющу очі й бачу. Тільки ж немає ще одного такого лицаря. Поки що.
– Ох і розходилися ви. Дивіться, накличете лихо.
Вийшло на Зіньчине. Як переїжджали греблю, в кінці зустріли пана з почтом і гайдуками. Всі верхи, у високих чоботях із закотами, з гарапниками в руках. Попереду пан, у чорнім жупані, в чорних рукавичках, на вороному коні, одразу за ним – старший гайдук: теж у чорному й на вороному коневі. Очі як вугіль – так і пропікають, чуб зализаний наперед, губи тонкі, стиснуті, що й лезо ножа не просунеш (врода, але неприємна), ще й гарапником погойдує. У пана обличчя клинцювате, худорляве, з глибокими морщинами на лобі в міжбрів’ї, суворе; кажуть, служив він у королівській кінноті, має великі заслуги, за це його й нагороджено цим маєтком. Панові років під сорок, ще юнаком бився він у гусарських лавах проти полків Хмельницького.
Гайдуки, либонь, верталися з ловів (позаду їхали два вози), зайняли всю греблю, Філону довелося спрямувати Калитку на самий край, ще й підтримувати плечем воза, щоб не скотився в діл.
Пан і його смаглявий охоронець порівнялися з возом. Дівчата посхоплювалися, поставали біля затильника воза, посхиляли голови. Філон напружився під вагою воза, теж дивився в землю. І раптом повітря розітнув посвист гарапника.
– Шапку, хлопе!
Гарапник сам збив шапку. Чорний охоронець знову звів руку, дівчата зойкнули, Філон прохрипів:
– Воза ж ось тримаю.
– Досить, Яне, – наказав пан. – Уже провчив. Та й непоганих дівчат везе. Надто оту. Як тебе звати?
– Кого, мене? – запитала Лукина.
– Атож, тебе. Чия ти?
– Грищенкова.
– Ткачики по-вуличному, – додав хтось із гайдуків. – На Загаті живе. Колись її батько славився як гарний ткач.
– А тепер?
– Постарів. Але ще тче.
– І дочку, мабуть, навчив, – посміхнувся пан й, ще раз гостро глянувши на Лукину, відпустив повіддя. Кінь помчав учвал в кінець греблі.
– Важко тобі було зняти шапку, – докоряла Зінька Філонові, коли верхівці заманячили далеко на горбі. – Спала б з твого лоба позолота? От і маєш.
Філон мовчав. Мовчала й Лукина.
А Зінька талалакала й талалакала, і під те талалакання Філон прошепотів Лукині, щоб вона в наступну суботу одразу по заході сонця вийшла в береги, туди, де він її зустрів, як несла воду на золиво. Лукина показала очима, що вийде.
Вона в суботу вибігла, але ненадовго. Лукина обдурила матір; сказала, буцім іде до Зіньки позичити сухих гвоздик, отже, тепер мусить ще забігти й до неї. Не встигли й погомоніти. Стояли під обсипаною місячним сяйвом вербою. Зорі проглядали крізь віття, неначе золоті горішки, хотілося дістати їх руками. І скрізь понад річкою дрімали старі верби та вільхи, й набиралися місячного сяйва пуп’янки яблунь у садах. Посіяні в пониззі