разом Філон би тільки засміявся на таку вимогу, а тепер відвів убік воли, уволив волю. Ще й понабирав відра. Дівчина зачепила їх коромислом, підставила плечі й понесла вгору по вулиці, похитуючи станом у лад ході. А Філон стояв, роззявивши рота, й дивився їй вслід. Стара, сива, облисіла бараняча шапка з’їхала йому на чоло, руки зігнули в дугу грушеве пужално.
З цієї миті Філон перестав бути Кібчиком.
Він одігнав на чорний двір воли й у тихій задумі повернувся додому. В дворі батько – вироблений, переляканий, забитий нуждою чоловік у сірій свиті й сірій шапці, з-під якої вибилося пасмо сивини, – та старший брат Йосип, високий – у материн рід, – широкий у плечах, мовчакуватий і понурий парубок, вдвох розбирали загату з очеретяних в’язок, якими хата була обкладена ще на зиму; мати саме зварила вечерю, на стіл подавала Василина, сестра, молодша на два роки від Філона – од Великодня піде їй шістнадцятий.
Повечеряли галушками з тертою сім’яною макухою, повкладалися спати. Всі покотом, на полу; з лівого краю Філон і Йосип, з правого – мати й Василина, посередині батько. Він іноді схропував і прокидався, мацав себе рукою за голову й одразу ж засинав знову.
Спали всі, тільки Філонові не спалося. Либонь, чи не вперше в житті. Й стояло в його пам’яті кругле личко, й тернові очі гнівно дивилися на нього. А може, й не зовсім гнівно… Ось тепер вони вже дивилися ласкаво. Філонові стало трохи соромно. Звичайно, він вже думав про дівчат, і навіть не так, як зараз, а трохи й гріховно, проте тільки тоді, коли спав сам під піддашшям комірчини або в полі біля товару. Думати про дівчат, та ще гріховно, біля своєї рідні стидався. А зараз думав, тільки в тих думках не було й дрібки нецноти, він думав про незнайому дівчину як про сестру… ні, трохи не так, як про сестру, але й інакше, ніж думав раніше про дівчат. Не йшла вона з мислі, й не міг заснути до півночі.
Наступного ранку Філон устав услід за матір’ю. Вмився, розчесав непокірного рудуватого чуба й звернувся до матері:
– Я, мамо, взую Йосипові рантові чоботи та одягну його шапку. Хочу піти до церкви.
Мати здивувалася (раніше Філон ходив до церкви тільки на великі свята та сповідатися, й то після материних вичитувань), трохи повагалася й дозволила взяти шапку та чоботи.
– Тільки ж дивися не помицькай.
Йосипу вже двадцять другий рік, немолодий парубок, треба й сватів засилати, й батьки стягнулися йому на парубоцьку одежу. От тільки з ким побратися, куди вести молоду? Податися б у прийми (Йосип згоден на те), так усі багатші одиначки, навіть дзюби, розхапують проворніші. Доведеться, мабуть, прорубувати в коморі вікно й робити з неї кімнату. А куди запхати злидні, того вже не знає ніхто. Ще тільки сіють, а збіжжя в кадібцеві на денці (мати охкають біля кадібця). Але й те сьогодні Філонові не в клопіт, як не вельми воно йому в клопіт і в інші дні.
У церкві людей повнісінько, не протовпитись (церквиця маленька), й стоять вони на східцях біля притворів, дівчата і парубки розташувалися кількома гуртиками просто на траві під вишнями та грушами, хлопці попідстеляли свити, повсідалися