до мене.
Вони й поїхали. За три години їдуть усі чисто богатирі – сто сімдесят чоловік.
І привів Бух Копитович усіх богатирів до того стовпа.
– Дивіться, панове, на цей стовп. Хто з вас його може розбити?
Вони подивились, зміряли його і кажуть:
– Ми ніяк оцього стовпа не можемо розбити.
– А я, – каже Бух Копитович, – можу його своїм кулаком розбити. Розсиплеться він на дрібен мак.
– Як у вас сила, то у вас і посиплеться, а ми його не розіб’ємо.
– Якщо ви його не розіб’єте, то щоб ви присягли мені, щоб були при мені по чотири чоловіки, і щоб знали зміну, – хоч по тижнях, хоч по місяцях, і усе робили б, що я накажу. Тепер підемо в мої намети, вип’ємо, закусимо, а тоді підем цього стовпа розбивати.
Пішли в намети. Бух Копитович і каже:
– Лебідко, наметів щоб добавила, бо маю гостей багато! Та їсти нам подавай!
Зараз Лебідка усе і зробила: наметів добавила, напитки, наїдки подала. Поїли, подякували, полягали відпочивати. Відпочили.
– Ну, підемо, панове богатирі, до стовпа. Побачите, як я буду розбивати отой стовп і зміїв. Лебідко, обмахни шовком мені правую руку!
Узяла Лебідка, обмахнула добре, обв’язала. Тоді й пішли до того стовпа. Прийшли. Бух Копитович і каже:
– Одходьте ж усі на сім верст од того стовпа, а на восьмій версті зупиняйтесь: рівне місце тут, і видно буде.
Одійшли вони і стали на восьмій версті. І гукнув він:
– Котрий не видержить стоячи, то припади до сирої землі; хоч земля і буде трястися, держись за землю, не бійся.
Вони і слухають, а Бух Копитович ходить кругом того стовпа, задер голову вгору. А тоді як бухне у стовп, так той стовп і розсипався на дрібен мак, і земля на сімдесят верст задрижала. І провалилась безодня на сім верст навкруги, і зробилось озеро, і вода пополам із кров’ю стала; і хто її нап’ється, той пропаде. Бух Копитович пішов поверх води і вийшов на сухе. Прийшов до богатирів.
– Що, чули?
– Як не чули, коли ми од землі на два-три аршини одскакували, а потім до сирої землі припадали.
І спитав один богатир, чого вода там нечиста.
– То, – каже Бух Копитович, – із кров’ю вода, бо там були змії із жонами, із дітьми. Прошу тепер знову до наметів.
І давай пити, гуляти.
– Ну, панове богатирі, тепер од’їжджайте собі.
Вони роз’їхались, а чотири чоловіки зостались.
Відпочили.
– Тепер у дорогу, – каже Бух Копитович.
У Буха Копитовича коня нема, він піхотою, а богатирі на конях сидять. Один попереду їде, два по боках, один позаду, а Бух Копитович посередині йде. Довго-недовго, пройшли верст десять, аж їде каретою становий чи що і кричить:
– Звертай з дороги!
А Бух Копитович і каже богатирям:
– Хіба він за мене старший? Старшого за мене і в світі нема. Хіба я йому буду звертати та кланятися?
Добігає той становий і прямо летить на них. Тут передній богатир і каже:
– Богатирі, вперед.
Вони всі й вискочили вперед.
– Хто ти такий, що не звертаєш?
А