виринуло велике жовте світло, що мчало з гуркотом і шумом. Дюруа бачив, як довга низка вагонів зникла в тунелі.
Потім сказав сам собі: «Ну, до праці!» Поставив свічку на стіл, але, зібравшись уже писати, побачив, що має тільки папір до листів.
Тим гірше, він використає його, розгорнувши аркуш на всю широчінь. Умочив перо в чорнило й написав угорі, виводячи літери:
Спогади африканського стрільця
Потім почав добирати, як почати перше речення.
Сидів, підперши чоло рукою, втопивши очі в білий чотирикутник, перед ним розгорнутий.
Що сказати? Тепер він не знаходив нічого з того, що допіру розповідав, – ні анекдотів, ні фактів, нічогісінько. Зненацька подумав: «З від’їзду треба починати». І написав: «Було це 1874 року, приблизно в середині травня, коли виснажена Франція спочивала після страшного року…»
І зразу спинився, не знаючи, як зв’язати з цим відплиття, подорож і перші враження.
Хвилин з десять поміркувавши, він вирішив вступ відкласти на завтра, а зараз узятися до опису Алжира.
І написав на папері: «Алжир – це зовсім біле місто…», але ще щось сказати не міг. Бачив у спогадах гарне, ясне місто, що спадає приступками пласких будинків з верховини до моря, й не знаходив слів, щоб висловити те, що бачив і почував.
Після великого напруження думки додав: «Почасти в ньому живуть араби…» Потім кинув перо на стіл і підвівся.
На маленькому залізному ліжку, де тіло його вилежало яму, він побачив свою щоденну одежу, що валялась жужмом, зібгана й гидка, як збіжжя мерця у трупарні. А на солом’яному стільці його шовковий капелюх, єдиний капелюх його, лежав понуро, ніби милостині чекаючи.
На стінах, обліплених сірими шпалерами з блакитними букетами, було що плям, що квіток, – давніх, непевних плям, походження яких важко визначити: почавлені блощиці чи олійні краплі, сліди пальців, намащених помадою, чи бризки змилок від прання. Тут тхнуло ганебними злиднями, злиднями паризьких мебльованих кімнат. І розпач узяв його від убозтва життя. Він подумав, що треба негайно звідси вибратись і завтра ж покінчити з цим нужденним існуванням.
Запал до праці знов охопив його, він сів і знову почав вишукувати речення, щоб гаразд змалювати дивне й чарівне обличчя Алжиру, передпокою таємничої й далекої Африки, тієї Африки, де живуть мандрівні араби й незнані негри, Африки недослідженої й принадної, звідки привозять до наших громадських садів несвітських тварин, тільки для казки, здається, створених: чудернацьких курей-страусів, божественних кіз газелей, дивних і химерних жирафів, поважних верблюдів, дивовижних гіпопотамів, незграбних носорогів та горил, страшних братів людини.
Він невиразно почував, як зринають у ньому думки, може, навіть висловив би їх, але не міг укласти в писані рядки. Безсилість дратувала його, він знову підвівся зі спітнілими руками, почуваючи в скронях стугоніння крові.
Очі його спинились на рахунку від пралі, що швейцар цього вечора йому приніс, і зненацька безтямний розпач опанував його. Вся