треба на завтра або на післязавтра, поки ця справа обговорюється в парламенті, – щоб принадити публіку.
Пані Вальтер сказала з тією поважною грацією, що вона вкладала в усе й що надавало якоїсь прихильності її словам:
– І назву маєте чудову: «Спогади африканського стрільця» – правда ж, пане Норбере?
Старий поет, що пізно зажив слави, зневажав і боявся новаків. Він сухо відповів:
– Чудово, з умовою, що й зміст триматиметься тієї самої ноти, бо це найважче, – вірної ноти, що в музиці зветься тоном.
Пані Форестьє ущедряла Дюруа прихильними посмішливими поглядами, знавецькими поглядами, що ніби казали:
«Ти доб’єшся свого!» Пані де Марель кілька разів оберталась до нього, а діамант у її вусі тремтів безперестанно, ніби та краплина ось-ось одірветься і впаде.
Дівчинка сиділа нерухомо й поважно, схилившись над тарілкою.
Слуга обходив стіл, наливаючи в сині шклянки йоганізберзького вина, і Форестьє виголосив тост, вітаючи пана Вальтера:
– За довгий добробут «Французького життя»!
Всі клонились патронові, він посміхався, а Дюруа, сп’янівши від успіху, випив хильцем. Йому здавалось, що випив би цілу бочку, з’їв би бика, задушив би лева. В тілі почував нелюдську силу, в душі – непереможну рішучість та незглибну надію. Тепер серед людей цих він був ніби вдома, бо допіру посів тут становище, здобув тут собі місце. Його погляд спинився на обличчях з новою певністю, і він уперше зважився звернутись до сусідки:
– Кращих сережок, як у вас, пані, я ніколи не бачив.
Вона обернулась до нього, усміхаючись:
– Це мені спало на думку повісити отак діаманти, просто на ниточці. Нагадує росинку, правда?
Він пробурмотів, ніяковіючи від сміливості й боячись сказати дурницю:
– Чудово… але вухо їх ще більше прикрашує.
Вона подякувала йому поглядом, тим ясним жіночим поглядом, що проходить у серце.
Одвертаючи голову, він знову скинувся очима з пані Форестьє, і її доброзичливий, як і раніш, погляд видався йому веселішим, лукавим якимсь і підбадьорливим.
Всі чоловіки говорили вже разом, жестикулюючи та вигукуючи, – сперечались про великий проект підземної залізниці. Тему вичерпано тільки наприкінці десерту, бо кожний мав що сказати про повільність сполучення в Парижі, незручність трамваїв, нудотність омнібусів та грубість візників.
Потім пішли пити каву. Дюруа ради жарту запропонував руку дівчинці. Вона поважно подякувала і стала навшпиньки, щоб дістати рукою до його ліктя.
Коли ввійшли до вітальні, йому знову здалося, що він потрапив до оранжереї. По чотирьох кутках кімнати буяли пишним листом високі пальми, підносячись угору й розкидаючись, як водограй.
Обабіч коминка стояли круглі, як колони, каучукові дерева з нанизаним одне на одне темно-зеленим довгим листом, а дві невідомі рослини на піано, круглі й уквітчані – одна рожевим, друга білим цвітом, – здавались штучними, неправдоподібними, надто прекрасними для справжніх дерев.
Повітря