ночі шум, створений курми, собаками, дітьми, що граються й репетують на цьому тісному просторі, нескінченна балаканина жінок на порогах будинків, пісні робітників у майстернях – усе це не дасть йому жодної хвилини спокою. Добре ще, якщо не з'явиться імпровізатор і не почне горланити свої сонети й дифірамби доти, поки збере по одному сольдо з кожного вікна. А то прийде ще Бриґелла[35], розставить серед площі свій балаганчик і терпляче візьметься за повторення своїх розмов із avocato, з tedesco, з diavolo[36], поки виснажить марно все своє красномовство перед обдертими дітлахами – щасливими глядачами, які не мають ні гроша в кишені, але ніколи не соромляться подивитися й послухати.
Зате вночі, коли все змовкає й лагідний місяць струмить своє білувате світло на кам'яні плити, всі ці будинки різних епох, які приліпилися один до одного без усякої симетрії та без претензії, з таємничими тінями в заглибленнях, являють собою картину надзвичайно мальовничого безладу, повного химерної витонченості. Все гарнішає під місячними променями: найменший архітектурний ефект підсилюється і набуває оригінальності, кожний балкон, повитий виноградом, переносить нас до романтичної Іспанії, населяє уяву пригодами лицарів плаща та шпаги[37]. А прозоре небо, в якому над цими темними кострубатими контурами тонуть бліді куполи далеких будівель, ллє на все якесь непевне, повне гармонії світло, навіваючи нескінченні мрії…
Якраз тієї хвилини, коли всі годинники, немов перегукуючись, пробили другу годину ночі, Андзолето опинився на Корте-Мінеллі, біля церкви Сан-Фантіно[38]. Таємний інстинкт привів його до житла тієї, чиє ім'я та образ жодного разу не промайнули в його пам'яті цього дня від самого заходу сонця. Не встиг він ступити на майданчик, як ніжний голос тихо назвав його зменшувальним ім'ям; підвівши очі, він побачив ледве окреслений силует на одній із найжалюгідніших терас цього провулка. Ще хвилина, двері халупи відчинились, і Консуело в ситцевій спідниці, закутана в стару чорну шовкову мантилью, що колись слугувала її матері, простягла йому руку, приклавши палець іншої руки до губ на знак мовчання. Навпомацки, навшпиньках піднялися вони ветхими звивистими дерев'яними сходами, що ведуть на дах, і, всівшись на терасі, завели розмову пошепки, перериваючи її поцілунками; цей шепіт, немов таємничий вітерець або лепет духів, які пурхають попарно в тумані, ширяє щоночі над химерними, немов червоні чалми, димарями венеціанських будинків.
– Як? Ти чекала мене досі, моя бідолашечка? – прошепотів Андзолето.
– Але ж ти обіцяв, що прийдеш розповісти мені про свій сьогоднішній виступ! Ну, говори, говори ж скоріше, чи добре ти проспівав, чи сподобався, чи аплодували тобі, чи одержав ангажемент?
– А ти, моя добра Консуело, скажи, ти не гнівалася на мене за тривалу відсутність? Не дуже втомилася, чекаючи на мене? Не промерзла на цій терасі? Чи вечеряла ти? Не дуже турбувалася? Не сварила мене? – розпитував