говорити з Консуело по-італійському (він знав мову непогано, але відвик од неї), це ще збільшило його зніяковілість. Він ледве міг промимрити кілька слів, які дівчина, гарненько не розчувши, сприйняла за незрозумілу таємничу мову примар.
Амалія, що збиралася при зустрічі кинутися до неї на шию, щоб відразу її приручити, не знайшлася, що сказати. З нею сталося те, що буває із найсміливішими людьми, – її заразила сором'язливість і стриманість інших.
Консуело ввели до великої кімнати, де щойно повечеряли. Граф, бажаючи виявити гості увагу, а разом з тим побоюючись показати їй свого сина в летаргічному сні, зупинився тут у нерішучості. Тремтяча Консуело, почуваючи, що в неї підкошуються ноги, опустилася на перший-ліпший стілець.
– Дядечку, – сказала Амалія, зрозумівши замішання старого графа, – мені здається, нам краще прийняти синьйору тут. Тут тепліше, ніж у великій вітальні, а вона, мабуть, страшенно промерзла від нашого холодного гірського вітру, та ще в таку грозу. Я із сумом бачу, що наша гостя падає від утоми, і впевнена, що вона має потребу в гарній вечері й у відпочинку набагато більше, ніж у всіх наших церемоніях. Чи не правда, шановна синьйоро? – додала вона, зважуючись нарешті потиснути своєю пухкенькою ручкою знесилену руку Консуело.
Звук цього свіжого, молодого голосу, що говорив по-італійському з різким німецьким акцентом, відразу заспокоїв Консуело. Вона підняла свої перелякані очі на гарненьке личко юної баронеси, і погляд, яким обмінялися обидві дівчини, миттєво розвіяв між ними холод. Консуело зрозуміла, що це її майбутня учениця й що ця чарівна голівка аж ніяк не голова примари. У свою чергу вона потисла їй руку й зізналася, що її зовсім оглушив стукіт карети й дуже налякала гроза. Охоче підкорялася вона всім турботам Амалії: пересіла ближче до палаючого каміна, дозволила зняти із себе мантилью й погодилася повечеряти, хоча їй зовсім не хотілось їсти. Помалу, підбадьорена все зростаючою люб'язністю юної господині, вона остаточно прийшла до тями. До неї повернулася здатність бачити, чути й відповідати.
Поки служники подавали вечерю, мова зайшла, природно, про Порпору. Консуело з радістю відзначила, що граф говорить про нього, як про свого друга, не тільки рівного, але начебто такого, що в дечому перевершує його. Потім заговорили про подорож Консуело, про дорогу, якою вона їхала, і про грозу, що, мабуть, налякала її.
– Ми у Венеції звикли до ще більш раптових і більш небезпечних гроз, – відповідала Консуело. – Пливучи містом у гондолах під час грози, ми навіть біля порога будинку щохвилини ризикуємо життям. Вода, що замінює нашим вулицям бруківку, у цей час швидко прибуває й вирує, немов море в негоду. Вона з такою силою несе наші тендітні гондоли вздовж стін, що вони можуть легко розбитися вщент об них, перш ніж нам удасться пристати. Але, незважаючи на те, що я не раз була свідком таких нещасних випадків і зовсім не боягузлива, сьогодні, коли з гори було скинуто блискавкою величезне дерево, що впало впоперек дороги, я злякалась, як ніколи