дивилася на неї блукаючим поглядом, зробила їй два реверанси і, виголосивши по-німецькому таку ґрунтовну й довгу, немовби заздалегідь приготовлену й заучену промову, поцілувала її в чоло. Бідолашна дівчина, похоловши, як мармур, вирішила, що це поцілунок самої смерті, і, мало не зомліваючи, ледве чутно промурмотала слова подяки.
Помітивши, що вона збентежила гостю більш, ніж припускала, каноніса вийшла у вітальню, а Амалія вибухнула голосним сміхом.
– Б'юсь об заклад, – вигукнула вона, – ви подумали, що перед вами тінь королеви Лібуше[103]! Заспокойтеся! Це каноніса – моя тітка, найнудніша й разом з тим найдобріша істота у світі.
Не встигла Консуело отямитися від переляку, як почула десь позаду скрип величезних угорських чобіт. Підлога буквально затремтіла під важкими, розміреними кроками, і громіздкий чоловік із такою квадратною й багряною фізіономією, що поряд із нею лиця служників здавалися блідими і кволими, мовчки пройшов через залу і вийшов у великі двері, які лакеї шанобливо розчинили перед ним. Консуело знову здригнулась, а Амалія знову розреготалася.
– Це, – сказала вона, – барон Рудольштадт, найзапекліший мисливець, найбільший сплюх і кращий із батьків. Він щойно прокинувся від свого пообіднього сну у вітальні. Рівно о дев'ятій годині він встає з крісла й, зовсім сонний, нічого не бачачи й не чуючи, проходить через цю залу, піднімається в півсні сходами і, не усвідомлюючи нічого, лягає в постіль. Завтра на світанку він прокинеться бадьорий, жвавий, діяльний, як юнак, і почне енергійно готувати до полювання собак, коней і соколів.
Ледве закінчила вона свої пояснення, як у дверях показався капелан.
Він теж був товстий, але малий зростом і блідий, як усі люди лімфатичного складу. Споглядальне життя не корисне для ваговитих слов'янських натур, і повнота священнослужителя була хвороблива. Він обмежився тим, що шанобливо вклонився баронесі та її гості, сказав щось пошепки служнику й зник у ті ж двері, куди вийшов барон. Одразу ж старий Ганс і один із тих автоматів, яких Консуело не в змозі була відрізнити одного від одного, до того вони були в усьому однакові, могутні й статечні, попрямували до вітальні. Не маючи сили вдавати, начебто вона їсть, Консуело обернулася, проводжаючи їх очима. Але перш ніж слуги дійшли до дверей, на порозі з'явилася нова істота, дивовижніша за всі попередні: то був юнак високого зросту, з надзвичайно гарним, але страшенно блідим обличчям, одягнений з голови до ніг в усе чорне. Розкішна оксамитова накидка, облямована куничим хутром, була скріплена на його плечах золотими застібками. Довге, чорне як смола волосся безладно звисало на його бліді щоки, обрамлені кучерявою від природи шовковистою борідкою. Він зробив служникам, які рушили було йому назустріч, владний жест, і ті, відступивши, зупинилися нерухомо, немов прикуті його поглядом. Потім, обернувшись до графа Християна, який ішов за ним, він промовив співучим голосом, у якому відчувалася надзвичайна шляхетність:
– Запевняю вас, батьку, ніколи